Галю Іванівно, знову мої сирнички зїли?! Оксана стоїть серед кухні з порожньою пачкою в руках.
Я гадала, що це для всіх починаю виправдовуватись.
Як для всіх?! Я спеціально для Софійки купувала! У неї ж алергія на інше!
Олег виходить із кімнати, заспаний після нічної зміни.
Мам, ну скільки можна? Домовлялися ж наша верхня полиця!
Верхня полиця. У моєму власному холодильнику тепер є «їхня» зона. Півтора роки тому вони заїхали «на час» доки не знайдуть житло. Але «тимчасове» перетворилося на вічний хаос.
Бабусю, де мій пенал? Іванчик метушиться по кімнаті.
Дідусю, ти не бачив мою ляльку? Софійка тягне чоловіка за рукав.
Микола ховається за газетою на балконі. Єдине місце, де можна сховатися у власній хаті.
Досить! раптом вибухає Оксана. Більше не можу! Олеже, або ми їдемо, або я з дітьми до мами!
Куди їхати? бурчить син. Орендувати за пятнадцять тисяч? У нас же кредит на авто!
То продай машину!
З глузду зїхала? На роботу як їздити?
Діти починають ревіти. Я намагаюся заспокоїти, але Оксана вириває Софійку з моїх рук.
Не треба! Сами впораємось!
Йду до спальні. Чую, як грюкають двері Олег пішов. Потім плач дітей, голосні розмови.
У моїй квартирі. Де ми з Миколою прожили тридцять років.
Ввечері всі роблять вигляд, що нічого не сталося. Їмо мовчки. Діти ворушать виделками. Оксана навмисне не дивиться на Олега.
Тату, дай сіль, просить син.
Микола мовчки передає. Він останнім часом взагалі мало говорить. Втомився від чужих сварок у своїй хаті.
Після вечері Олег залишається на кухні.
Мам, вибач за сьогодні. Оксана просто на межі.
Розумію.
Ні, не розумієш! раптом вибухає він. Ти не розумієш, як це жити у батьків у тридцять шість! Відчувати себе нікчемою!
Сину
Не треба! Знаю, вам теж важко. Але нам нікуди йти!
Мовчу. Що тут скажеш?
Вночі не сплю. Чую, як за стіною Микола повертається з кухні. У кімнаті, яку ми віддали молодятам, плаче Софійка. Оксана її колихає.
Зранку прокидаюся від луску. На кухні Іванчик розбив чашку.
Нічого страшного, кажу, збираючи уламки.
Мама буде сваритись, шепоче онук.
Не скажемо мамі.
Він обіймає мене. Маленький, теплий, рідний. Заради таких моментів терплю все. Але доки?
Через тиждень Олег приходить з роботи незвичайний. Задумливий, але не похмурий.
Мамо, тату, потрібна розмова.
Сідаємо втрьох на кухні. Оксана поклала дітей спати.
Вирішив. Беремо кредит, купуємо будинок.
Що?! серце стискається. Який кредит? Сину, це ж великі гроші!
Інакше ніяк. Всі зведемо один одного з розуму.
Та це ж 20 років виплат! Микола вперше задовго піднімає голос.
Виплачу. Знайшов варіант поруч. Невеликий, але свій.
Поруч? перепитую.
Так. Щоб ви могли бачити онуків. А ми допомагати вам.
Дивлюся на сина. Коли він виріс? Коли з хлопчика, що постійно губив шкарпетки, став чоловіком?
Оксана знає?
Ще ні. Спочатку хотів з вами.
Микола встає, кладе руку синові на плече.
Молодець. Чоловік має мати свою оселю.
Олег видихає. Мабуть, боявся нашої реакції.
Ввечері він розмовляє з Оксаною. Чую, як вона плаче чи то від щастя, чи від страху.
Оформлення, пошуки, тривоги все як у тумані. Оксана то радіє, то панікує.
Галю Іванівно, а якщо не впораємось? Раптом Олега звільнять?
Впораєтеся. Ви міцні.
Але 20 років!
Зате своє.
День переїзду. Вантажники носять речі. Діти скачуть між будинками ми сусіди, пять хвилин пішки.
Бабусю, у мене своя кімната! Софійка тягне мене дивитися.
Крихітна кімнатка під дахом. Але її власна.
Чудово! Обставите буде як у казці!
Ввечері сидимо у них на новосіллі. Тісно, але тепло. Оксана сміється, Олег жартує. Діти показують свої скарби.
Мам, пробач нам, раптом каже син. За ці півтора року.
Що ти! Ми ж родина!
Так. Але родина має жити окремо.
Микола піднімає чарку.
За нову оселю! І за те, щоб ходити в гості!
Оксана обіймає мене.
Дякую, що терпіли.
Та годі тобі!
Але вона права. Терпіли. І витримали.
Перша ніч у пустій квартирі. Тиша. Непривична тиша.
Миколо, чуєш?
Що?
Як же тихо!
Він сміється.
Нарешті!
Зранку прокидаюся ніхто не гуркоче на кухні. Можна спокійно випити кави, переглянути новини.
У двері дзвінок.
Бабусю, можна до вас? Іванчик із зошитом.
Звісно! А мама знає?