Досить, годі! Скільки можна! Дитина, вічні її потреби, допомагай, допомагай а я хочу гуляти, як колись! Хочу відчувати близькість! Я ж працюю! Хочу повертатися до коханої дружини, жінки зараз у друга перекушу, потім знайду молоду ех сидячи за кермом і думками вже прощаючись із шлюбом, Богдан нервово курив.
Їхня історія з дружиною стара, як Карпати. Познайомилися, закохалися без памяті, пристрасть, забули про обережність і через кілька місяців вона показала дві смужки.
Звичайно, народжуй, разом впораємося, рішуче сказав Богдан, а всі тітоньки й дядьки в один голос закивали: «Допоможемо, лиш би онуків діждатися!»
Потім весілля, чекання, щасливі сльози син! І все безтурботне життя скінчилося. Дружина перетворилася на квочку: засмучена, невиспана, вічні клопоти з дитиною, її постійне «допоможи, допоможи».
Куди поділася його дівчина? Рідні раптом зникли залишилися самі на самі з батьківством.
Я не готовий! сьогодні випалив Богдан дружині й грюкнув дверима перед її носом, а вона стояла з немовлям на руках.
Різкий скрегіт гальм Перед машиною раптом постала похила тінь.
Ти що, життя не дороге?! вискочивши із авто, Богдан підбіг до незнайомця.
Чоловік у плащі випростався, глянув на нього сумними, зморщеними очима й прошепотів:
Так.
Не чекаючи такої відповіді, Богдан знітився:
Діду, вам допомога потрібна?
Я не хочу більше жити.
Що ти кажеш? Давай, я тебе відвезу додому? Розкажеш, може, я допоможу? Богдан взяв старого за руку й обережно повів до машини.
Ну, розказуй, діду, Богдан затягнувся цигаркою.
Довга історія.
А мені некуди поспішати.
Старий уважно подивився на сусіда, потім на фотографію, що висіла на дзеркалі.
Пятдесят років тому я зустрів дівчину. Закохався одразу, все швидко закрутилося не встигли озирнутися, як уже весілля, дитина, син, спадкоємець Здавалося б, ось воно щастя!
Але мені хотілося, як раніше кохання, пристрасть, свобода. А дружина втомлена, мала дитина, побут Я на неї все звалив, не допомагав
На роботі знайшов іншу. Закрутив роман. Дружина дізналася розлучення. З тією жінкою не склалося, але я не сумував гуляв, скільки хотів.
А вона вийшла заміж, розквітла, син вітчима батьком кликав, а мені все одно.
І що? нервово запаливши другу цигарку, спитав Богдан.
Я? Догулявся. Ні сімї, ні дружини, ні дітей. А сьогодні сину пятдесят пішов привітати, а мене на поріг не пустили. Старий заплакав. Сам винен. Каже: «Ти мені не батько, іди гуляй далі».
Діду, куди тебе відвезти? Богдан застукав пальцями по керму.
Я тут живу, не хвилюйся старий вийшов із машини й пішов у бік девятиповерхівки.
Богдан дочекався, поки той зайшов у підїзд, постояв хвилину й розвернув авто. Заїхав у магазин, купив троянди.
Пробач мені увійшовши додому, встав навколішки перед плачучою дружиною. Відпочинь, любий.
Взяв сина на руки, пішов у кімнату, колихаючи, заспівував хрипко: «Ой ходить сон коло вікон».
Здивована дитина швидко заснула, поклавши долоню на батькове серце, яке бешкетно калатало. Богдан ніжно подивився на сина: «Я хочу побачити, як він росте, почути, як кличе мене татом»
Знову рятував «тонучих»? з усмішкою зустріла його старенька на порозі. Чоловік посміхався, вішаючи плащ.
Так, рятував. Хтось же має навчати молодих мудрості.
І як, допоміг комусь?
Мені самому колись така допомога була потрібна.
Ходімо вечеряти, рятівнику. До речі, памятаєш, завтра ювілей сина жодних «тонучих» на вечір, дружина з теплом подивилася на нього.
Як можна забути? Пятдесят років нашому спадкоємцю, нашому щастю, обійнявши її, пішов на кухню, посміхаючись.
Ось таке неймовірне побачення з минулим трапляється. Вірити чи ні вирішуйте самі. Пишіть у коментарях, що думаєте.