Не можу тебе зрозуміти, доню, ти ж жінка, зрештою, що провинила ця бідна дитина? Ну від іншої жінки й що? Ти ж її виховуватимеш, вона тебе називатиме мамою. Так сталося, але ти мудріша, кохаєш чоловіка полюби й його доньку.
Чоловіку подзвонили з опіки й сказали забрати рідну доньку, якої в нього ніколи не було…
Оленко, сядь, будь ласка, маю сказати тобі щось важливе, важко зітхнув Богдан.
Мені сьогодні з опіки дзвонили, моя донька зараз у дитячому будинку… Олена аж гукнула від несподіванки:
Яка донька? Від кого? Ти жартуєш? вона не вірила своїм вухам.
Богдан похилив голову:
Ні, Олю, не жартую. Шість років тому, коли ми з тобою щойно познайомилися, я зустрічався з Тетяною. Коли наші стосунки стали серйозними, я залишив її.
Тетяна через рік знайшла мене й сказала, що в неї від мене донька Софійка.
Я не повірив, пішов подивитися і навіть без аналізів було видно, що моя. Що сталося з Тетяною, я й сам не знаю. Мені просто подзвонили й запитали, чи заберу Софійку додому.
Першим поривом Олени було крикнути:
Ні, мені не потрібна чужа дитина! але погляд чоловіка змусив її промовити інше:
Гаразд, давай спочатку відвідаємо її, разом, обережно сказала вона.
Богдан зрадів і, подумавши, вони вирішили їхати вже завтра. Олена розглядала дівчинку й не бачила в ній схожості з чоловіком. Софійка у свої пять років була дуже маленькою й тоненькою.
Вона міцно тримала в руках пошарпаного ведмедика, і коли її щось питали, ховала обличчя в його шерсті. Чесно кажучи, Олені вона не сподобалася, хоча й було шкода дівчинку. Може, якби та була зовсім чужою, серце б і розтануло, але ревнощі до іншої жінки тепер перейшли на дитину.
Виявилося, що Софійку в Тетяни забрали вона вела безладне життя, часто вживала алкоголь, гуляла до ранку й навіть не думала про доньку. Та перед тим, як її позбавили прав, вона назвала імя батька.
Олена бачила рішучість Богдана забрати дівчинку додому. Вона довго намагалася його відмовити, але одного разу чоловік розлютився:
Сама народити не можеш, так хоча б не заважай! Я свою доньку в дитбудинку не залишу. Не подобається йди, я сам упораюся…
Боляче було чути таке, але з будь-якого боку він мав рацію. Богдан хоче дітей, а вона не може.
У молодості в неї були проблеми зі здоровям, і лікарі сказали, що дітей у неї ніколи не буде. До того ж вона кохала Богдана й не хотіла йти від нього.
Він працьовитий, кожну копійку в сімю, майже не пє за такого чоловіка багато хто б і вхопився. А вона навряд чи знайде краще.
Коли Богдан привіз Софійку додому, одразу попередив дружину:
Побачу, що ображаєш доброго не чекай.
Олена через силу почала доглядати за дівчинкою: відвела в лазню, відмила її, хоча й не могла дивитися без сліз на її тоненьку спинку. Одягла в сукенку, заплела коси наче трохи полегшало.
Софійка була тихою її не чіпай, вона й не відповість. Сидить собі в куточку й шепоче щось ведмедику.
Якась дикунка, скаржилась Олена сусідкам. Навіть мене не визнає. І Богдана теж. Скаже «так» чи «ні» і все. Іноді дивлюся на неї й думаю раптом щось із головою? Затихне, затихне, а потім бац і щось зробить.
Сусідки співчувально кивали.
Богдан теж змінився. Раніше бі