Серце, розбите надією: шлях до нового щастя
«Оленко, між нами все!» сказав Андрій холодним тоном. «Я хочу справжню сімю, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Я подав на розлучення. У тебе три дні, щоби зібрати речі. Якщо підеш, дай знати. Я буду у мами, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся моя нова кохана вже вагітна! Три дні, Оленко!»
Оленка замовкла, ніби під нею розступилася земля. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось йшло не так. Оленка вела здоровий спосіб життя, а під час вагітностей була ще обережнішою. Останнього разу вона знепритомніла на роботі, а швидка просто не встигла
Двері з гуркотом зачинилися за Андрієм, а Оленка, знесилена, впала на диван. У неї не було сили навіть рушити з місця. Куди йти? До шлюбу вона жила у тітки, але та померла, а квартиру продав її двоюрідний брат. Може, повернутися до бабусі у село Яблунів? Чи зняти житло? А робота? Питання кружляли в голові, а час минав.
Вранці двері відчинилися, і в кімнату увійшла свекруха, Ганна Іванівна.
«Не спиш? І добре, сухо сказала вона. Прийшла перевірити, щоб ти не забрала зайвого.»
«Я не збираюся красти старі шкарпетки твого сина, скривилася Оленка. Хочеш перерахувати мої речі?»
«Яка ти зухвала! А колись була такою тихою. Я ще після першої вагітності казала Андрієві, що ти ніколи не зможеш народити.»
«Тільки заради цього прийшла? Тоді мовчи і стережи.»
«Чого це ти береш сервіз?» занепокоїлася свекруха.
«Він мій, від тітки на память.»
«Без нього тут буде порожньо!»
«Це не моя проблема. Зате в тебе буде онук.»
«Бери лише своє!»
«Ноутбук, кавоварка і мікрохвильовка подарунки від колег. Авто я купила до весілля. У твого сина своє.»
«Маєш усе, крім здатності народжувати!»
«Це не твоя справа. Мабуть, так Богу було угодно.»
«Тобі не шкода? Може, спеціально все зробила?»
«Несеш дурниці. Я навіть думати про це не можу без болю.»
Оленка озирнулася її речі зникали. Щітка, косметика, капці Вона щось забула. Присутність свекрухи дратувала. Раптом згадала статуетку кота, подарунок від бабусі. Всередині був потайний відсік із сережками та перснем не дорогими, але дорогими серцю. Андрій вважав це дурницею. Може, викинув? Вона відчинила балкон.
«Що ти там шукаєш?» лунав голос свекрухи. «Давай, забирай своє і йди!»
Кіт був на місці, все ціле. Тепер можна йти.
«Ось ключі, бувай. Сподіваюся, більше не побачимось.»
Оленка пішла у офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Ми з тобою, сказав начальник. Але без тебе важко. Трьох тижнів вистачить?»
Оленка заплющила очі, відчуваючи, як рука Максима стискає її долоню. Після стілької болю її нове життя тільки починалося