Люся, здається я збив кота прохрипів я в телефон.
І? відповіла Люся беземоційно.
Як то «і»? Що мені робити?
Хоч би вийшов з авто, подивись, чи живий.
Я ковтнув слину. Двір був порожній, вечірній повітря пахло горілим металевим відтінком, схожим на страх. Повільно відчинив двері і, не вилазячи, нахилився, щоб заглянути під машину. І побачив: він живий. Маленький сірий клубочек тремтів, але очі були відкриті.
Він живий, Люсю. Живий Що робити?
Як то що? Вези до клініки. Ти ж туди їдеш. Давай, швидше!
Обережно я дістав кота він не опирався, лише лежав, важко дихаючи. Поклав його на заднє сидіння, у коробку від взуття, що валялась на підлозі. І поїхав.
До клініки зазвичай півгодини. Але не сьогодні. Бо цей день був із тих, що не забуваються, і тридцять хвилин розтяглися у вічність.
У багажнику вже лежав пес. Старий дворняга, його переїхав потяг. Сусіди з дачі попросили відвезти до клініки «щоб усыпили по-людськи, не мучився». Бездомний, нікому не потрібний, але жалко було. Я погодився. Наче на автоматі.
А тепер ще й цей кіт.
Я летів дорогою, як божевільний, і в голові крутилося лише одне:
«Що за день? Що за життя?»
У клініці, на мій подив, черги не було. Увірвався з коробкою в руках, ніби вез дружину до пологового лікар відразу взяв кота і заніс до кабінету.
Що з ним? Як він? метушився біля дверей.
Зараз зробимо рентген, кивнула асистентка. Серйозних пошкоджень нема, але треба перевірити.
Пятнадцять хвилин. Ціла вічність. Годинник ніби насміхався з мене, зупинившись. Я ходив кругами, дивився на стелю, вікна, плакати з британськими та мейн-кунами
А всередині щось гризло. Не просто тривога сором, провина. Адже я не помітив. Не треба було їхати так швидко. Все могло бути інакше. Він крихітний, беззахисний, ступив на дорогу на секунду пізніше а я в той момент думав, де повертати до клініки. І все. Митть. Вирішальний клік долі і ось я стою з грудком у горлі, благаючи в думках: «Хай виживе. Дай мені виправити»
Нарешті вийшов лікар.
Потрібна операція
І тут я згадав адже пес досі в багажнику!
Повернувся до машини. Тиша. Він не скулив, не рухнувся. Натиснув кнопку багажник повільно відчинився.
Два налякані очі дивилися на мене з пітьми. Він був живий.
Гей, тихо сказав я. Вибач зараз розберемось.
Знову побіг до клініки. Піймав лікаря сувора жінка з пронизливим поглядом.
Там ще пес. У багажнику. Потяг його збив, задні лапи
Нам вже дзвонили з приводу усыплення Казали, шансів нема.
Я завагався, не знаючи, що сказати.
Жінка залишалася спокійною. Лише накинула плащ поверх халата і пішла зі мною.
Відчинили багажник. Вона подивилася на пса, потім на мене. Її погляд пройшов наскрізь, ніб