У хаті знову було повно гостей. Вони сходилися сюди майже щодня.
Усі пють, пють, пляшок повно, а їжі ані крихти. Хоч би шматок хліба знайти а на столі лише опудала від цигарок й порожня банка, Лесь уважно оглянув стіл, але нічого їстівного не знайшов.
Гаразд, мамо, я піду, промовив хлопчик і повіл почав надівати свої зношені черевики.
Він все ще сподівався, що мати його зупинить і скаже:
Куди ж ти, сину, підеш голодний? Та й на дворі холодно. Сиди вдома. Зараз зварю каші, проганю гостей й приберу.
Він завжди чекав ласкавого слова від неї, але вона не любила мяких слів. Її слова кололи, як терня, від якого Лесю кортіло згорнутися й сховатися.
Цього разу він вирішив піти назавжди. Лесю було шість, але він почувався досить дорослим. Спочатку треба знайти гроші й купити булочку, а може, навіть дві Шлунок нурчав і вимагав їжі.
Як здобути гроші, Лесь не знав, але, йдучи повз кіоски, помітив у снігу порожню пляшку. Він згадав, що їх можна здати й отримати за це копійки. Хлопчик поклав знахідку в кишеню, потім знайшов зімятий пакет біля зупинки. Половину дня він збирав пляшки.
Їх було вже багато, вони весело брязкали в пакеті. Лесь уявляв, як купить мяку, пахучу булку з маком, а може, з родзинками, чи навіть з варенням. Але потім подумав, що з варенням буде дорожче, і вирішив пошукати ще.
Він зайшов на вокзал. На пероні, де чоловіки чекали на електричку, Лесь поставив важкий пакет біля кіоску, а сам побіг за ще одною пляшкою. Поки він біг, якийсь брудний, злий чоловік забрав його збір. Хлопчик попросив повернути, але той так люто глянув на нього, що Лесь мовчки відвернувся й пішов.
Мрія про булку розвіялася, як дим.
Збирати пляшки нелегка справа, подумав Лесь і знову блукав засніженими вулицями.
Сніг був мокрий і липкий. Ноги мерзли й боліли. Уже зовсім стемніло. Він не памятав, як опинився у підїзді. Притулившись до батареї, заснув.
Прокинувшись, здалося, що він уві сні було тепло, тихо, а в повітрі пахло чимось смачним, дуже смачним!
У кімнату увійшла жінка. Вона була гарною й дивилася на нього лагідно.
Ну що, хлопчику, запитала вона, зігрівся? Виспався? Ходімо снідати. Ішла серед ночі, а ти, як бездомний цуценя, спав у підїзді. Забрала тебе додому.
Це тепер мій дім? не вірячи щастю, прошепотів Лесь.
Якщо немає дому, то буде, відповіла вона.
Далі все було ніби у казці. Невідома тітка годувала його, доглядала, купувала новий одяг. Поступово Лесь розповів їй усе про своє життя з матірю.
Добра жінка мала імя, яке йому здавалося чарівним Ліляна. Насправді імя було звичайним, але Лесь ще мало прожив і чув його вперше. Він вирішив, що лише добра фея може мати таку дивну й гарну назву.
Хочеш, щоб я була твоєю мамою? запитала вона одного разу, обіймаючи його так міцно, як роблять лише справжні матері.
Він, звісно, хотів, але
Щасливе життя раптово закінчилося. Через тиждень прийшла його мати.
Вона була майже твереза й кричала на жінку, яка прихистила Леся: Ніхто не позбавив мене материнських прав, і син мій!
Коли вона вивела хлопчика, з неба сипав сніг, і йому здавалося, що будинок, де лишилася добра тітка, схожий на білий замок, вкрий чарівними сніжинками.
Потім життя стало важким. Мати пила. Лесь тікав з дому. Ночував на вокзалах, збирав пляшки, купував хліб. Ні з ким не знайомився, нічого не просив.
Згодом матір позбавили прав, а Леся відправили до дитячого будинку.
Найбільше його турбувало те, що він ніяк не міг згадати, де той будинок схожий на білий замок, де жила добра жінка з казковим імям.
Минуло три роки.
Лесь жив у дитбудинку. Він був замкнутим і мовчазним. Найбільше любив занурюватися у свої думки й малювати. І завжди малював одне й те саме білий дім і сніг, що падав із неба.
Одного разу до дитбудинку прийшла журналістка. Вихователька проводила її крізь усі кімнати й знайомила з дітьми. Вони підійшли до Леся.
Лесь добрий, цікавий хлопчик, але має проблеми з адаптацією. Він у нас вже три роки. Працюємо над тим, щоб влаштувати його в сімю, пояснювала вона.
Давай познайомимось, мене звати Ліляна, запропонувала журналістка.
Хлопчик раптом ожив і заговорив! Усі аж оніміли від здивування. Замкнений хлопчина з полумям розповідав їй про ту добру тітку Ліляну. Здавалося, що з кожним словом його душа відтавала. Очі горіли, а щоки палали. Вихователька дивилася на цю зміну з подивом.
Імя Ліляна вияви