Моя свекруха гучно проголосила: «Слухай, цієї квартири ти не отримаєш!»
Вона була найголоснішою з усіх, і її слова лунали, як грім: «Слухай, цієї квартири тобі не буде! Не знаю, як ти «піклувалася» про дідуся, якою обманом змусила його переписати тобі житло, але воно не твоє! По-друге, зникнеш з життя мого сина. Нарешті він зустрів гарну дівчину з пристойної родини. Тож ти зі своїми дітьми зникнеш з його очей. Усе зрозуміла?»
Десять років я доглядала чоловікового діда, живучи з дітьми в орендованій квартирі. Його сестра Оксана мешкала в тому самому будинку зі стареньким. Свекруха також не знаходила часу для свого чоловіка вони не знаходили спільної мови. Я не здобула вищої освіти, не зробила карєри. Весь вільний час приділяла дідові та дітям.
Мій чоловік постійно зраджував, а сімейні обставини ще більше напружували його. Інші жінки не мали серйозних намірів чоловік із дітьми та без майна, тож він завжди повертався до мене. Я пробачала заради дітей. Ми не купили власного житла більшість грошей йшла на оренду та догляд за дідом. Якщо Оксана і завітала, то лише для того, щоб випросити частину його пенсії, скаржачись на важке фінансове становище. Проте, незважаючи на труднощі, вони з чоловіком і дітьми щороку їздили у відпустки та іноді міняли сімейний автомобіль.
Пять років тому дід заповів мені свою квартиру. Він сказав:
«Ти стала мені ближчою, ніж вся моя родина разом узята. Онук зрадник, він віддасть житло матері чи сестрі. Нехай мої правнуки живуть краще. За твою працю отримаєш свою винагороду. Щоб потім не сказала, що прожила життя даремно.»
Ніхто не знав про заповіт: чим менше людей знають, тим краще сплять. Коли дідусь захворів ще сильніше, родина стала активнішою. Вони почали відвідувати його, цікавитись здоровям. Навіть пропонували допомогу в догляді вперше за багато років! Дід не був дурнем і чудово розумів, чого від нього хочуть. Він зустрічав їхню увагу з усмішкою, кмихнувши мені.
Нарешті у мене зявився вільний час. Ви й уявити не можете, що значить гуляти одній містом: без дітей, без візка дідуся. Я раділа своїй свободі. Довго він не протримався. Щиро шкодувала того сміливого старого. Поділ спадщини почався майже одразу. Свекруха й Оксана почали тиснути на мого чоловіка:
«Віддаси її квартиру Оксані. Вона вже багато років тут живе це її дім. Потім отримаєш квартиру матері. Просто відмовся від спадщини. Усе буде твоє, але пізніше.»
Чоловік повірив матеріним обіцянкам і погодився не претендувати на житло. Я не сприймала серйозно її слова про те, що квартиру залишить синові: моя свекруха, окрім Оксани та її дітей, ніким більше не цікавилася. Мені було сумно, що десять років піклувалася про діда, а потім ніхто його вже не потребував лише ділили майно.
Я шанувала мудрість дідуся. Він завчасно звернувся до нотаріуса й усе оформив.
Того вечора чоловік повернувся з роботи й почав збирати речі.
«Куди йдеш?» запитала я.
«Втомився. Розлучаюся з тобою та дітьми. Жив з тобою, щоб ти доглядала за моїм дідом. Тепер це твоя справа. Не хочу більше платити за оренду. Вже давно маю іншу жінку.» Він вийшов, демонстративно махнувши на прощання.
Добре. Я почала готуватися до переїзду та пошуків роботи. За кілька днів приїхала вся родина чоловіка. Серед них Оксанин чоловік із дітьми. Вони кричали й дорікали мені, перебиваючи одне одного. Свекруха була найголоснішою:
«Усі замовкніть! А ти слухай! По-перше, квартири не отримаєш. Не знаю, як ти «піклувалася» про діда, якою брехнею змусила його переписати тобі житло, але воно не твоє! Ми доведемо, що ти ошуканка! По-друге, зникнеш із життя мого сина. Нарешті він зустрів гарну дівчину з доброї родини, скоро буде дитина. Тож ти зі своїми дітьми зникнеш з його життя. Усе зрозуміла? Повторю ще раз: віддаси квартиру моїй доньці, а сина залишиш у спокої!»
«Знаєте, що я зрозуміла? Що можу викинути вас із свого життя.»
Я зачинила двері, ігноруючи галас родичів. Мої діти й я матимемо нормальне життя: я знайшла роботу, у нас є власне житло. Я дуже вдячна дідусеві. Мій чоловік зникне з нашого життя і ми будемо щасливі. Я впевнена, що все буде добре.
Життя іноді повертає нам те, що ми вкладаємо в інших. Доброта, яку ти даруєш без очікування винагороди, обовязково повернеться просто не завжди від тих, кому ти її дала.