Колись давно, у моїх вухах досі лунає той голос: «Слухай, цієї квартири ти не отримаєш!»
Моя свекруха була найгучнішою з усіх, вона гримнула: «Слухай, цієї квартири ти не отримаєш! Не знаю, як ти «піклувалася» про діда, якою обманом змусила його переписати тобі житло, але воно тобі не належить. По-друге, зникнеш із життя мого сина. Нарешті він знайшов гарну дівчину з доброї родини. Тож ти зі своїми дітьми зникнеш з горизонту. Усе зрозуміла?»
Десять років я доглядала чоловікового діда, живучи з дітьми в орендованій квартиpі. Його сестра Оксана мешкала в тій самій хаті у діда. Свекруха теж не знаходила часу для чоловіка вони не ладнали. Я не здобула вищої освіти, не зробила карєри. Весь свій вільний час віддавала дідові та дітям.
Мій чоловік постійно зраджував мене, сімейні обставини його дуже напружували. Інші жінки не мали серйозних намірів чоловік із дітьми та без майна, тож завжди повертався додому. Я пробачала заради дітей. Ми не купили власної оселі більшість грошей йшла на оренду та догляд за дідом. Якщо Оксана й приїжджала, то лише щоб випросити частину його пенсії, скаржачись на скрутне становище. Та це становище, незважаючи на труднощі, дозволяло їй із родиною щороку їздити на відпочинок та іноді міняти авто.
Пять років тому дід заповів мені свою квартиру. Він сказав:
«Ти стала мені ближчою за всю мою родину разом узяту. Онук зрадник, він віддасть квартиру матері чи сестрі. Хай мої правнуки живуть краще. За твою працю отримаєш своєрідну винагороду. Щоб потім не казала, що прожила життя даремно.»
Ніхто не знав про заповіт: чим менше людей знають, тим краще сплять. Коли дід захворів ще сильніше, родичі активізувалися. Вони почали відвідувати його, цікавитися здоров