З тремтливим серцем вона постукала у двері. У відповідь лише тиша.
З тремтливим серцем Оксана Романівна постукала знову. Не почувши ні звуку, несміливо дістала з сумочки ключ і відкрила… Боже, як же давно її тут не було! Все виглядало так, як колись, у цьому колишньому рідному домі. Однак тепер усе було холодно чуже.
Майже рік минув після тієї сварки з Олегом. Вони й раніше сварилися. Оксана брала донечку Софійку й із сльозами тікала до мами. Зазвичай Олег уже наступного дня, сумувавши, спішив миритися. Життя поверталося до ладу, а мир приносив у їхні стосунки нові фарби. Та востаннє все було інакше…
Відкинувши спогади, Оксана рішуче підійшла до шафи, щоб знайти потрібні документи. Папери лежали недоторкані, акуратно складені нею ж у папку. Вже два місяці молодий чоловік, який давно закоханий у Оксану, наполегливо залицявся. Між ними ще нічого не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.
І весь цей тиждень Оксана не могла заснути. Щось давило на неї, вона не могла ухвалити рішення. Спочатку здавалося, що незгода з Олегом вирішиться. Він постукає у двері, як завжди, загляне їй у саму глибину душі й скаже: *«Як же я сумував без тебе!»*
Але дні минали, місяці пливли, а в житті нічого не змінювалося. З Олегом вони бачилися рідко. Він ставав все холоднішим і далеким, між ними утворилася прірва. Він приходив лише за Софійкою мовчки брав дівчинку за руку й забирав до себе. Потім так само тихо повертав. Софійка радісно дзвеніла новими подарунками від тата крутилася біля дзеркала у сукні чи білячках. А Оксана згадувала, як сяяли Олегові очі, коли він дарував подарунки їй. А тепер… він навіть не дивився на неї. Їм стало незручно бути поряд, і вона поспіхом ховалася у своїй кімнаті. Мати, яка ніколи не була Олеговою прихильницею, часто повторювала: *«Що Бог дав те й найкраще»*. Поступово Оксана сама почала вірити в це.
Глибоко вдихнувши, вона прощальним поглядом окинула кімнату… і здригнулася: на дивані спав Олег. Мабуть, після робочої зміни. Перший порив швидко піти. Але щось змусило її повернутися. Кожна риса його обличчя була болючно знайомою відшарпана від втоми шкіра, щетина, темні кола під очима… Оксана повільно сіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила стільки років? Які думки ховаються за цією насупленою чоло?
У Оксани в думках виринув забутий образ молодого Олега: чисті, хлопячі очі, сяюча усмішка… Завжди здавалося, що саме від тієї усмішки перевернулося її серце. Невже той усміхнений хлопець і ця виснажена людина одна й та сама? Адже минуло не так і багато часу… Знову ожила та світла усмішка. І так реально, так живо вставав перед нею той образ наче докір їй самій…
*Боже, куди все це поділося?* Вона безсило озирнулася, ніби шукаючи винних у своєму розбитому житті. Серце стиснулося, затремтіло, переповнилося важкими спогадами. Їхній колись затишний, казковий світ поступово потонув у дрібних образах, сльозах, в океані безвихідного нерозуміння. Вічно втомлений Олег, що працював на трьох роботах, щоб забезпечити їх із Софійкою й ні від кого не залежати… Оксана мала час усвідомити: їй бракувало терпіння, жіночої мякості й мудрості…
А адже колись вони були шалено щасливі. І це не марення хворої уяви. Оксана різко підвелася їй несамовито хотілося довести це собі. Погляд зачепився за Олегову руку, що лежала на… їхньому весільному альбомі, на фото, де вони були просто сліпучо щасливі.
Її рука мимоволі здригнулася, і фото із легким шелестом впало на підлогу. Озирнувшись, вона завмерла… На неї дивився Олег.
Оксанко… ти повернулася? його очі світилися радістю. І їй стало нестерпно від думки, що ще півгодини тому вона могла піти назавжди…