З тремтливим серцем вона постукала у двері. У відповідь мовчанка.
З тремтливим серцем Оксана постукала знову. Не почувши ні звуку, несміливо дістала з сумки ключ і відкрила… Боже, як давно її тут не було! Все виглядало так, ніби нічого не змінилося в цьому колись рідному домі, але тепер все здавалося холодним і чужим.
Майже рік минув після сварки з Максимом. Вони й раніше сварилися. Оксана брала на руки донечку Зоряну і зі сльозами йшла до мами. Зазвичай Максим, уже наступного дня, тужив за нею і спішив миритися. Життя поверталося у звичайне русло, а мир приносив у їхні стосунки нові фарби. Але того разу все було інакше…
Відкинувши спогади, Оксана рішуче підійшла до шафи, щоб знайти потрібні документи. Папери лежали неторкані, акуратно складені нею самою у папку. Вже два місяці молодий чоловік, який давно закоханий у Оксану, активно залицявся. Між ними ще нічого не було, але тиждень тому він офіційно попросив її руки.
І весь цей тиждень Оксана не могла заснути щось тиснуло її, вона не могла прийняти рішення. Спочатку здавалося, що непорозуміння з Максимом має вирішитися. Він постукає у двері, як завжди, уважно зазирне їй у душу і скаже: «Як же я за тобою сумував!»
Але дні минали, місяці пливли, а в житті нічого не мінялося. З Максимом бачилися рідко, він ставав все холоднішим і відстороненим, між ними утворилася прірва. Він приходив лише за Зоряною, мовчки брав дівчинку за руку і забирав до себе. Потім так само тихо повертав. Зоряна радісно дзвінко сміялася, хизуючись подарунками від тата крутилася перед дзеркалом у новій сукні або черевичках. А Оксана згадувала, як сяяли Максимові очі, коли він дарував подарунки їй. А тепер… навіть не дивився на неї, їм стало незручно бути поруч, і вона поспіхом ховалася у своїй кімнаті. Мама, яка ніколи не була фанаткою Максима, часто повторювала: «Що Бог дав, те й найкраще». Поступово Оксана і сама почала у це вірити.
Глибоко зітхнувши, вона прощальним поглядом окинула кімнату і… здригнулася, побачивши на дивані Максима. Мабуть, приліг після змінної. Перший порив швидко піти, але щось змусило її повернутися. Боляче знайомі кожна риса обличчя зморшкувате, з щетиною, темні кола під очима… Оксана повільно сіла поруч. Що вона знає про цю людину, з якою прожила стільки років? Які думки ховаються за цим нахмуреним чолом? У думках виринув забутий образ молодого Максима: чисті, хлопячі очі, а посмішка яскрава і тепла… Здавалося, саме ця посмішка колись перевернула її світ догори ногами. Невже той посмішкуватий хлопчина і ця зморена людина одна й та сама? Адже з того часу минуло не так уже й багато років. Знову зявилася та яскрава посмішка. І так реалістично, так живо, ніби докір їй, Оксані…
Боже, куди ж усе це поділося? Вона безпорадно озирнулася, ніби шукаючи винуватця свого зруйнованого життя. Серце стиснулося, затріпотіло, переповнилося важкими спогадами. Їхній колись затишний і казковий світ поступово заповнився дрібними докорами, образами, сльозами і морем безнадії. Вічно втомлений Максим, який працював на трьох роботах, щоб забезпечити їх із Зоряною і ні від кого не залежати… Оксана мала час все обдумати і зрозуміти, що їй просто бракувало терпіння, жіночої гнучкості і мудрості…
А адже колись вони були божевільно щасливі. І це не вигадки її хворої уяви. Оксана різко підвелася їй неймовірно хотілося довести це собі. Її погляд зачепив Максимову руку, що лежала на… їхньому весільному альбомі, на фотографії, де вони були просто сліпучо щасливі.
Її рука мимоволі здригнулася, і фото з легким шелестом впало на підлогу. Озирнувшись, вона завмерла… На неї дивився Максим.
Оксанко, ти повернулася? його очі світилися радістю, і їй стало нестерпно від думки, що півгодини тому вона могла піти назавжди…