**Серце, поранене розпачем: шлях до нових радощів**
«Оленко, між нами все скінчено!» холодно кинув Олег. «Я хочу справжньої родини, дітей. Ти не можеш мені це дати. Я подав на розлучення! Ти маєш три дні, щоб зібрати речі. Я житиму у мами, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся моя нова дівчина вже чекає на малюка! Три дні, Оленко!»
Олена мовчала, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щоразу щось йшло не так. Олена вела правильний спосіб життя, а під час вагітності дбала про себе ще більше. Останнього разу їй стало погано на роботі, швидка не встигла
Двері за Олегом замкнулися, і Олена, безсила, впала на диван. Силі збирати речі не було. Куди йти? Після весілля вона жила у тітки, але та померла, а квартиру продав її син. Повернутися до села Яблуневе, у бабусину хату? Орендувати житло? А робота? Питання розривали думки, але часу на роздуми не залишилося.
Вранці двері відчинилися увійшла свекруха, Марія.
«Не спиш? І правильно, сухо промовила вона. Прийшла стежити, щоб не забрала зайвого.»
«Я не збираюся забирати старі шкарпетки твого сина, відрізала Олена. Будемо перераховувати мої речі?»
«Яка вперта! А колі була така тиха, лагідна. Я ще після першого разу казала Олегові, що ти безплідна.»
«Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться.»
«Куди посуд везеш?» занервувала свекруха.
«Він мій, від тітки память про неї.»
«Без нього тут буде порожньо!»
«Це не мої клопоти. Але у вас буде онук.»
«Бери лише своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка та мікрохвильовка подарунок від колег. Авто я купила до весілля. Твій син має своє.»
«Тобі всього вистачає, а дітей не народжуєш!»
«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу до вподоби.»
«Не жалієш, так? Може, спеціально так робиш?»
«Говорите дурниці. Мені навіть думати про це боляче.»
Олена озирнулася її речей уже не було. Щітка, косметика, домашній одяг Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала фігурка кошеняти, память про бабусю. Всередині була схована сережка та перстень не дорогі, але дорогі серцю. Олег називав їх сміттям. Невже викинув? Вона відчинила балкон.
«Що ти там забула?» почувся голос свекрухи. «Збирайся та йди!»
Фігурка була на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, прощаваймо. Сподіваюся, більше не побачимось.»
Олена заїхала в офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Нам усім шкода твоєї долі, сказав керівник. Але без тебе важко. Трьох тижнів вистачить? Будь готова половина проектів без тебе зупиниться.»
«Добре, це відволіче мене. Дякую.»
«Потрібна допомога?»
«Ні.»
«Ми розберемося з відпускними та премією.»
«Дякую, до речі.»
Олена не шукала житло поїхала до Яблуневого. Бабусин дім стояв пусткою після її смерті три роки тому. Матері Олена не знала та померла під час пологів. Тепер і сама Олена не могла стати матірю
Година дороги і вона біля хати. Старий клен, запущені ромашки. Востаннє вони з Олегом були тут восени, готували шашлики. Олена заїхала у двір, ключ від комори лежав у хаті. Відчинивши двері, вона завмерла.
Тиша. Вона стояла серед неї, відчуваючи, як цей старий дім знову стане її прихистком, а смуток колись принесе нове щастя.