Ось, слухай, як було
Того дня Оксана, як завжди, готувала обід нарізала мясо на тушковану страву. У кухні пахло цибулею, на сковорідці шкварчав жир, коли раптом задзвонив телефон. Її чоловік Богдан підняв трубку. Голос у нього був спокійний:
Агов?
Потім пауза. Довга. Ніби хтось говорив без перерви, а він просто слухав. Оксана витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі тиша. Провід від телефона тягнувся у бік дитячої. Серце стиснуло. Не знаючи чому, вона йшла навшпиньки, немов злодійка.
З-за замкнених дверей почувся його шепіт. Тон, яким він з нею ніколи не говорив.
Марічко, будь ласка, заспокойся Я все розумію, чесно. Але й ти мене зрозумій. У мене ж сімя, я зараз не можу приїхати Я теж тебе люблю. Дуже. Але зараз не можу говорити Оксана може увійти будь-коли. Я їй усе розповім, але ще не час Завтра. Будь ласка, не дзвони мені сюди зараз. І так Я тебе люблю.
Її ніби струмом ударило. Рука, готова відчинити двері, завмерла у повітрі. Серце билося так сильно, що стало важко дихати. *”Я тебе люблю”*. Він сказав це іншій жінці. Не їй.
Оксана не влаштовувала сцен. У голові дзвенів мамин голос: *”Ніколи не дій в гарячці”*. Вона випросталася, як могла, і повернулася до кухні. Взяла ніж, але рука тремтіла. Шматки мяса падали на дошку неакуратно. Біля ніг терлася кішка Оксана кинула їй шматочок, єдиний жест автоматичної доброти.
*”Я теж тебе люблю”*
Ці слова крутилися в голові, немби чари. Вона чіплялася за іншу його фразу: *”У мене сімя”* Значить, ще важлива? Ще потрібна?
Але тоді хто вона? Лише мати його дітей? Господиня? Звичка? Біль стиснув груди. Адже у них усе було добре. Він був турботливим, уважним. Жодних ознак віддаленоості. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Богдан повернувся до кухні, вдихнув запах страви й усміхнувся:
Який аромат! Скоро обід?
За півгодини. Мясо дрібно нарізала швидше протушиться Хто дзвонив?
Що? ніби не зрозумів. А, з роботи. Попросили завтра заїхати прийняти лісоматеріали.
Часто тебе турбують у вихідні. Мені це не подобається.
Усі у відпустках, літо ж
Угу.
Чого така сумна, Оксанко?
Просто втомилася. Думала, завтра разом будемо, поїдемо на дачу.
А ти ж працюєш. Поїдемо ввечері.
Богдане
Що?
Ти мене любиш?
Звісно, що ти. Люблю, Оксано. І наших хлопців люблю. Ти ж знаєш сімя для мене все.
Він простягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй неприємним.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, що гралися поруч. Кішка стрибнула їй на живіт, впялася кігтями подякувала за частування. Оксана стиснула її лапки, притулила обличчя до пухнастої шерсті.
Та жінка вона має зникнути.
Оксана не могла ділитися чоловіком. Не могла спати з ним, знаючи, що він був з іншою. Але втратити його невиносимо. Рішення прийшло саме: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвіз дітей до садочка й збирався “на роботу”, Оксана сказала на роботі, що погано почувається, і лишилася вдома. Позичила у сусідки халат і хустку “у цеху стіни фарбуватиме”. Потім прямо до міського парку. За кілька хвилин вийшов Богдан. Оксана йшла за ним, ховаючись у підїздах.
Він зайшов у ринок, купив шовку та фруктів, потім повернув у приватний сектор. Оксана зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за воротами.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов не сам. Висока білявка поруч. Вони пішли у бік лісопарку туди, де колись гуляли вони з Богданом. Оксана пішла додому. У голові жар. У душі розпач.
За кілька днів їй вдалося розгледіти Марічку красуня, хоч і зрадниця. Років тридцять. Потім удача: побачила Марічку з подругою. Та, нічого не підозрюючи, розговорилася.
Марічка? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер у неї шанувальник. Одружений. Каже, що “покине дружину заради неї”, прошепотіла подруга, а в Оксаниному серці спалахнула помста.