У нас заночувала свекруха, Олена Петренко. Зранку вона вдерлася до нашої спальні з криком: «Вставай, Соломіє, бачиш, що у твоїй кухні коїться?!» Я зірвалася з ліжка, ще у піжамі, серце калатало, наче божевільне. Мчу коридором, на ходу накидаючи старий халат, прислухаюся може, щось горить? А може, газ не вимкнули? В голові вже цілий трилер: цегла палає, каструля вибухає, чи якась інша халепа. Заходжу на кухню, а там таргани. Цілий загін рудих потвор тусується під столом, бігає по тарілках, по вчорашніх залишках вечері, які я полінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і сверлить мене поглядом, ніби це я спеціально виростила цих комах, щоб шокувати її.
«Соломіє, у вас завжди так?» почала вона, а голос ледь не тремтів від злості. «Як так можна жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні таргани, немов у коморі!» Я стою, наче приголомшена, й не знаю, що відповісти. Та, не прибрала вчора, бо після роботи ледве волочила ноги. Діти плакали, чоловік, Тарас, щось бурмотів про футбол, а я мріяла лише впасти у ліжко. Хто ж міг подумати, що саме цієї ночі таргани вирішать влаштувати парад? І головне звідки вони взагалі взялися? Ми ж не в якомусь занедбаному будинку живемо, у нас квартира, все охайно. Ну майже охайно.
Олена Петренко, звісно, не замовкає. «За могої молодості, каже, такого не бувало! Я після вечері все мила, витирала, ані крихти не залишала. А ти що? Сьогодні молодь лінива, тільки й вміють у телефонах сидіти!» Я хитаю головою, ковтаю образу, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха вона генерал у спідниці, для неї порядок на кухні справа честі. А я, мабуть, її розчарувала. Почала нервово прибирати: хапаю ганчірку, змиваю тарганів, протираю стіл, тарілки, все, що під руку потрапляє. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Тут не пройшла! А що це за пляма? Ти цеглу ніколи не миєш?» Ледь стримуюся, щоб не відповісти різко. Думаю: «Ну, Олено Петренко, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, бувало, що на столі хлібні крихти залишалися!» Але мовчу, бо знаю з нею сперечатися безглуздо.
Поки я бюся з тарганами, Тарас, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить на кухню, бачить цей цирк, і замість того щоб допомогти, лише посміхається: «О, Соломіє, може, ти зоопарк відкрила?» Я кидаю на нього такий погляд, що він миттєво замовкає й йде варити чай. А свекруха лише головою хитає: «Бачиш, і твій чоловік ні до чого. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз почне лекцію про виховання чоловіків. І справді вона сідає за стіл, уже виблискувально чистий, і починає: «За моїх часів чоловіків тримали у строгості. А ви, молодь, їм волю даєте, ось і маєте таргани на кухні, а вони сміються!»
Я слухаю, а в голові лише одна думка: як дожити до вечора, щоб Олена Петренко поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж хороша жінка, але ці її напади Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, й погана мати. І ось я мию, витираю, чищу, а вона все одно знає, до чого причепитися. Чи виделка не там лежить, чи ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, увесь час, як білка в колесі, а тут ще й таргани вирішили весілля влаштувати. І головне звідки вони? Може, від сусідів? У будинку старі труби, підвал сирий, вони, мабуть, там і плодяться.
Нарешті прибирання закінчено, кухня сяє, немов у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоюється, але все одно кидає: «Треба, Соломіє, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я к