Тієї ночі я випроводив сина й його дружину за двері та забрав їхні ключі: настав момент, коли я зрозумів годі.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Вигнав із власного дому рідного сина та його жінку. І знаєте що? Не відчуваю провини. Ані крихти. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене піти на цей крок.
Все почалося пів року тому. Як завжди, повернувся з роботи. Втомлений, мрію про чашку чаю та тишу. А що бачу? На кухні мій син Тарас і його дружина Соломія. Вона нарізає ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби нічого не сталося, посміхається:
Привіт, тату! Вирішили заскочити!
На перший погляд нічого страшного. Завжди радий, коли Тарас заходить у гості. Але потім зрозумів: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою оселю й залишились.
Виявилось, їх виселили з орендованої квартири пів року не платили за найм. Адже я їм казав: не беріть того, що не можете собі дозволити! Міряйте за можливостями. Але ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилось тікають до батька.
Тату, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру, запевняв син.
Я, як дурень, повірив. Подумав: ну добре, тиждень не покарання. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знав, у що це переросте
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру навіть не дивились. А влаштувались уже на славу. Жили, як у себе: ні в кого не питались, ні до чого не докладали рук, нічим не цікавились. А Соломія Боже, як я про неї помилився.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями блукала по подругах, а якщо залишалась вдома лежала на дивані з телефоном. Я приходив з роботи, варив вечерю, мив посуд, а вона ніби на відпочинку в санаторії. Навіть своєї чашки не вимила.
Одного разу обережно запропонував: може, варто знайти додаткову роботу? Їм було б легше. І одразу отримав відповідь:
Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.
Я їх годував, платив за воду, світло, опалення. Вони не дали й гривні. А ще вміли влаштовувати скандали, якщо щось їм не подобалося. Кожне моє зауваження переростало у бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу у ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Тарас і Соломія сміються, щось обговорюють. А мені вранці на роботу. Вийшов до них:
Хлопці, скоро лягатимете? Мені завтра рано вставати!
Тату, годі драми, відповів Тарас.
Пане Іване, не треба нервів, додала Соломія, навіть не обернувшись.
Відчув, як щось усередині мене обірвалося.
Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.
Що?
Чули. Виходьте.
Або я сам почну викидати ваші речі.
Коли повернувся до своєї кімнати, Соломія щось тихо буркнула. Це було занадто. Мовчки взяв три великі мішки і почав складати туди їхні речі. Вони намагались мене зупинити, благали, але вже було запізно.
Або виходите зараз, або викликаю поліцію.
За півгодини їхні речі стояли у передпокої. Забрав ключі. Ні сліз, ні каяття. Лише злість і докори. Але мені вже було байдуже. Зачинив двері. Замкнув замок. І сів. Вперше за пів року у тиші.
Куди вони пішли не знаю. У Соломії є батьки, купа подруг, завжди знайдеться якийсь диван. Впевнений, вони не пропали.
Не шкодую. Вчинив справедливо. Бо це мій дім. Моя фортеця. І я не дозволю нікому його псувати брудними черевиками. Навіть якщо це мій син.