*Запис у щоденнику*
Був дощовий вечір, коли я, мільйонер Віктор Коваленко, повертався з сином у кріслі. Ми їхали сільською дорогою, а восьмимісячний Андрійко спав на задньому сидінні. Несподівано колеса прокололися хтось навмисне розкидав цвяхи. Авто занесло, воно перекинулося. Я ледве витягнув сина, перш ніж знепритомніти під дощем.
Тоді семирічна безпритульна дівчинка Оленка, яка жила в напівзруйнованій хатині неподалік, почула гуркіт і побігла допомогти. Побачивши мене без свідомості з плачучим немовлям, вона впізнала мене.
Дощ стукав по даху, коли я їхав. Андрійко спав, і я згадав, як сам колись бігав під дощем у дитинстві. А потім різкий звук проколотих шин. Авто винесло в кювет. Я ледве витягнув сина, перш ніж знепритомніти.
Оленка жила з молодшим братом Іванком у старій хатчині. Вони виживали, збираючи брухт. Побачивши аварію, вона забрала мене та малого до себе. Коли я прокинувся, вона сказала: *«Ви допомогли нам тоді тепер наша черга»*.
Я згадав колись дав їм грошей і їжу. Вони впізнали мене. Але тепер хтось полював за мною. Через пять днів до хатини приїхали чужі люди. Оленка сховала нас у підпіллі, яке вони з братом викопали для безпеки.
Виявилося, мій партнер, Руслан Білий, планував моє вбивство, щоб заволодіти компанією. Але Оленка впізнала його її батько колись працював на нього і помер після несправедливого звільнення.
Ми звернулися до соцпрацівниці, і Руслана заарештували. А я зрозумів, що справжнє багатство не гроші, а родина. Я усиновив Оленку та Іванка. Ми відкрили центр памяті їхнього батька, щоб допомагати таким же дітям.
*Життєвий урок*: Добро повертається. Іноді найважливіші люди входять у твоє життя під дощем, у старій хатині, але саме вони стають твоєю сімєю.