**«Квартира, де нас більше не чекають»: як мама перетворила дім на поле бою**
Олексій сидів у кабінеті, коли задзвонив телефон. На екрані імя дружини. Він здивувався зазвичай вона не дзвонила серед дня.
Привіт, Марічко. Що трапилося? Трохи зайнятий, сказав він, відриваючись від монітора.
Трапилося, відповіла вона, голос їй тремтів від сліз. Нас вигнали! Нам немає де жити!
Що?! Олексій схопився з місця. Що з квартирою? Пожежа? Пограбування?
З квартирою все гаразд просто нам більше не можна тут жити, прошепотіла Марія.
Як це «не можна»? Хто може заборонити нам жити у власній квартирі?!
Хто твоя мати! вибухнула вона, і в її тоні було все біль, гнів, розпач.
Років з пять тому вони з Марією переїхали до Києва з дітьми. Старшіна було сім років, молодша пять. Спочатку знімали житло, працювали без відпочинку. Потім їм усміхнулася удача батько Марії отримав несподівано квартиру від далекого родича.
Живіть тут, сказав старий. Я на пенсії, комунальні не гризуть, квартира залишається на мені, але ми вам не заважатимемо.
Вони зробили ремонт, купили меблі. Обжилися. Вже вважали квартиру своєю хоча, юридично, вона не була їхньою. Але Марія все одно жила з відчуттям непевності.
Ми вклали сюди все, але нас немає в документах, казала вона чоловікові.
Не хвилюйся. Олена у батьків, ми тут. Хто нас виженуть? Ми ж не чужі.
Але сталося гірше їх вигнали. І не чужі, а рідні.
Все почалося після святкування батькового ювілею. Вони приїхали, відзначили. Наступного дня свекруха оголосила:
Ми вирішили: ваш небіж, Ігор, буде жити з вами. Вступив до університету, у гуртожитку тісно. У вас простору вистачить. До того ж, додала вона, квартира все одно на нас, ми вирішуємо, хто тут живе.
Марія ледве стрималася. Але Олексій лише кивнув:
Без проблем. Місця вистачить.
Їй хотілося кричати, але вона стрималася. Не зараз. Але щось у ній тріснуло.
Ігор заїхав як господар. Їв на дивані, лаявся, нічого не прибира