Пять років тому моя сусідка поховала свого чоловіка, ветерана, і залишилася сама.
Того дня вона опинилася в повній самотності. Миколаївна так усі її звали щойно втратила свого чоловіка, Олексія, бійця, який пройшов війну. Дітей у них не було. Вона ніяк не могла зупинити думки про свого рідного Олексійка.
Вони побралися напередодні війни. Потім він пішов на фронт, а вона терпляче чекала. Він повернувся живим, але втратив ліву руку. Любив дружину безмежно, обіцяв захищати її від усякого лиха. Та не встиг пішов першим.
На роковини смерті біля її дверей зявився великий чорний кіт. Він прийшов у північ, коли за вікном вила хуртовина, і вперто нявчав. Хоч бурю чути було краще, Миколаївна почула саме його. Вийшла а там бідолаха, вся в снігу. Жалісно затремтіла і впустила його в хату, пригостила молоком.
Але кіт не торкнувся їжі. Він пишно обійшов хатину, оглядаючи кожен куток, потім стрибнув на її подушку, замурчав і заснув. Миколаївна не наважилася його прогнати поснула поруч.
Вранці роздивилася. Кіт виглядав доглянутим, ситим, ніби ніколи не блукав вулицями. Чорний, як смола, з палаючими зеленими очима та гордовитою поставой. Та ось що вразило більше за все на лівій передній лапі не вистачало кількох пальців.
“Як у мого Олексійка” заплакала вона. Кіт у цей час стрибнув їй на коліна, почав муркотіти.
“Треба ж тебе якось звати Може, Барсик?” ніжно заговорила вона, дряпаючи його за вушком. Кіт здригнувся і підвів на неї погляд настільки пронизливий, що у неї похололо всередині.
ЙОГО ОЧІ БУЛИ ЛЮДСЬКІ! НЕ “НАЧЕ ЛЮДСЬКІ”, А СПРАВЖНІ!
“Бачу, Барсик тобі не до вподоби. Тоді, може, Тарасик? Гарне ж імя!” заторопілася вона. Кіт буркнув, зіскочив і почав методично драти диван.
“Гаразд, гаразд. Не називатимемо тебе. Ти просто Кіт. Тільки не псуй меблі, будь ласка,” попросила вона. Кіт щось незрозуміле пробурчав і з гідністю пішов у кімнату.
Так вони й зажили: Миколаївна і Кіт. Я часто навідувалася, і вона розповідала мені дивовижні речі про нього.
Наприклад, він її лікував. Після смерті чоловіка у неї почалися проблеми з серцем. Та щойно вона лягала, Кіт зразу примостився на грудях, муркотів, і біль відступав.
А одного разу сталося щось неймовірне. Миколаївна лежала, кіт муркотів поруч. Раптом стук у двері. Вона підвелася, а за нею й Кіт. На порозі стояв Петро, місцевий пяничка та зачіска. Він уперто просив грошей на горілку, потім став грубити, згадав її чоловіка недобрим словом.
І раптом Кіт зашипів і кинувся на нього. Петро відмахнувся,