Біль у спині не зупиняє її, коли вона йде відчиняти двері.
Ганна Петрівна витерла вологі руки й, стогнучи від болю, попрямувала до входу. Дзвінок був несміливим, але вже третім поспіль. Вона мила вікно й не відразу вийшла. За дверима стояла дівчина дуже гарненька, але бліда, з втомленими очима.
Ганно Петрівно, кажуть, ви здаєте кімнату?
Ой, ці сусіди! Завжди когось посилають! Не здаю я кімнат, ніколи цього не робила.
Але мені сказали, що у вас три кімнати.
То що? Хіба я зобовязана здавати? Звикла жити сама.
Ну, вибачте Мені сказали, що ви віруюча, тому я подумала
Дівчина, приховуючи сльози, обернулася й повільно пішла сходами вниз. Плечі її тремтіли.
Дитинко, повернись! Я ж ще не відмовила! Молодь зараз така чутлива плаче з півслова. Заходь у хату, поговоримо. Як тебе звати? Можна на «ти»?
Олеся.
«Олеся»? Ліс тебе кликав, чи що, доню?
У мене немає батька. Я сирота. І матері теж. Мене знайшли у підїзді добрі люди й відвели до поліції. Мені й місяця не було.
Ну, не ображайся. Заходь, чаю попємо, поговоримо. Ти голодна?
Ні, я встигла купити булочку.
Булочку! Ох, молодь Про себе не дбаєте, а в тридцять років вже виразки. Сідай, у мене гороховий суп ще теплий. І чай підігріємо. Багато варення чоловік пять років як пішов, а я все готую на двох. Поїмо, а потім допоможеш вікно домити.
Ганно Петрівно, можна щось інше? У мене крутиться голова, боюся з вікна впасти я вагітна.
Отак ма́за! Ну й напасть! Загуляла, чи як?
Чому відразу так думати? Я одружена. Вітя з того ж дитбудинку. Але його забрали в армію. Недавно був у відпустці. А коли господиня дізналась, що я в положенні, виселила. Дала тиждень знайти житло. Ми мешкали недалеко. Але ж ви розумієте
Розумію Що ж із тобою робити? Переставимо мій ліжко до кімнати Миколи. Гаразд, бери мою кімнату. Грошей не беру, навіть не думай розсерджусь. Іди збирай речі.
Далеко йти не треба. Усі наші з Вітею речі в мішку біля підїзду. Тиждень минув, і я вже обійшла півкварталу сьогодні.
Так вони стали двома Олеся вчилася на швачку. Ганна Петрівна багато років була на інвалідності після важкої аварії, тому сиділа вдома, вязала серветки, дитячі панчішки й продавала їх на ринку. Її роботи розходилися швидко ніжні, мов пірїнки. Грошей у домі вистачало, ще й з городу був прибуток. У суботу вони працювали на ділянці, а в неділю Ганна Петрівна ходила до церкви, а Олеся листувалася з Вітею. До храму вона заходила рідко, скаржилася на біІ от одного разу, коли вітер розвіяв осіннє листя, на порозі зявився Вітя живий, неушкоджений, з армійським рюкзаком і широкою усмішкою, а Ганна Петрівна, пригорнувши до себе онучку Марійку, зрозуміла, що доля нарешті повернула їй не тільки сина, а й цілу родину.