**Мій щоденник**
Мій син перетворився на ледаря, а його дівчина його точне віддзеркалення. Я втомилася жити в їхньому безладі.
Ніколи не думала, що скажу це вголос, але мені набридло. Набридли брудні тарілки, підлога, яку не підмітали тижнями, цей постійний запах застиглої їжі та відчуття, ніби я живу не у своїй хаті, а в гуртожитку. А все через мого сина й його «кохану», які вже два місяці живуть тут, ніби на курорті.
Олегу двадцять. Він заочно навчається в університеті, нещодавно звільнився з армії та одразу знайшов роботу. Доросла людина, на словах самостійна, допомагає з витратами, не сидить без діла. Я пишалася ним. Аж до тієї розмови.
«Мамо, сказав він одного дня, у Соломії вдома важко. Батьки постійно сваряться, кидаються речами, вона навіть спокійно вчитися не може. Вона може пожити тут, доки все не заспокіється? Ми не заважатимемо.»
Мені стало її шкода. Я бачила її раніше соромязливу, чемну, з опущеними очима та тихим голосом. Як можна відмовити? Тим більше, що в Олега є своя кімната, місця вистачить. Але я не очікувала, який це виявиться «подарунок».
Перші тижні вони намагалися: мили посуд, прибирали, не галасували. Ми навіть склали графік прибирання: субота їхня черга, середа моя. Я думала, що вони, може, й справді повзрослішали. Але через три тижні все пішло шкереберть.
Брудні тарілки з засохлими шматочками їжі лежали в мийці днями, волосся та обгортки валялися на підлозі. Ванна кімната? Плями від шампуню, волосся в раковині, шматочки мила. Їхня кімната нагадувала лігво: розкиданий одяг, крихти на столі, постіль, яку ніколи не застеляли. Соломія ходить у масці, з телефоном у руці, ніби не в моїй хаті, а в курортному санаторії.
Я намагалася говорити, нагадувати, просити. Завжди одна відповідь: «Не встигли, зробимо пізніше.» Але «пізніше» так і не наставало. Тоді я почала просто класти швабру та мийку їм у руки без докорів, мовчки. Навіть це нічого не змінило. Одного разу вони пролили соус на скатертину не витерли. Просто пішли. І знову прибирала я.
Коли я зайшла до їхньої кімнати та побачила цей безлад, не витримала:
«Вам самім не огидно так жити?»
Олег навіть не зморщився:
«Генії панують над хаосом.»
Але я не бачу жодного генія в цьому хаосі. Лише двох дорослих, яким зручно жити, як свиням, і покладатися на матір.
Олег обіцяв допомагати продукти, комунальні. Насправді він платить лише за світло. Продукти купує раз на тиждень, а ось замовлення суші, піци та іншого майже щодня. Вони пропонують мені, але мені від цього не тепліше холодильник порожній. На ці гроші можна було б годувати цілу родину.
Соломія не працює, вона навчається. Вона отримує стипендію, але жодного разу не вклала грошей у продукти чи прибирання. Все йде на дрібниці. Коли я запропонувала переглянути витрати, хоч трішки допомогти, вона образилася й відмахнулася.
Я виховувала Олега сама. Його батько пішов ще до його народження. Мої батьки допомагали, я працювала за двох, економила, робила все для нього. Ніколи ні в чому його не докоряла. І не хочу починати зараз. Але бачити свою оселю, яка перетворюється на смітник, я більше не можу.
Я намагалася говорити спокійно. Раз, два, три Тепер ясно вони не зміняться. Вони вважають, що я стара балакуча баба, яка має радіти, що вони мене терплять під одним дахом.
Два місяці я витримувала. Але досить. Я скажу їм прямо: або ви берете себе в руки, або їдете в гуртожиток. Можливо, там вони зрозуміють, що таке повага до чужої праці та простору.
Бо я натомістилася бути їхньою прибиральницею. Я хочу нарешті жити спокійно, без стресу, без купи брудної посуду та шкарпеток, розкиданих по кухні.
А ви? Що б ви зробили? Чи варто ризикувати сваркою з сином? Чи й далі закривати очі на цей безлад, у хаті, яку я будувала власними руками?