Мій син перетворився на халепу, а його дівчина його точне віддзеркалення. Я втомилася жити в їхньому безладі.
Ніколи не думала, що скажу це вголос, але… мені годі. Годі брудного посуду, підлоги, яку не підмітали тижнями, цього присмаку застарілих страв та відчуття, ніби я живу не у власній квартирі, а в занедбаній спільній халупі. І все це через мого власного сина та його «кохану», які оселилися тут, ніби на курорті, вже два місяці.
Олесь двадцятирічний студент-заочник, щойно завершив строкову службу і одразу знайшов роботу. Теоретично самостійний чоловік, який допомагає з витратами, не сидить без діла. Я пишалася ним. Аж до тієї розмови.
«Мамо, сказав він одного дня, для Марянки вдома важко. Батьки постійно сварються, кидаються речами, вона навіть не може спокійно вчитися. Вона може пожити у нас, поки все не затихне? Ми не будемо заважати.»
Мені стало шкода. Я бачила її раніше соромязливу, чемну, з опущеними очима, тихим голосом. Як можна відмовити? Тим більше, що у Олеся своя кімната, місця вистачає. Але я не очікувала, який «подарунок» нас чекає.
Перші тижні вони намагалися: посуд мили, підлоги підмітали, не галасували. Ми навіть склали розклад прибирання: субота їхня черга, середа моя. Я думала, що, можливо, вони дійсно повзрішали. Але через три тижні все повалилося.
Брудні тарілки із засохлими залишками їжі стояли в мийці днями, волосся та фантики валялися скрізь. Ванна кімната? Плями від шампуню, волосся у зливі, залишки мила. Їхня кімната нагадувала барліг: розкиданий одяг, крихти на столі, ніколи не застелене ліжко. Марянка ходить у масці, з телефоном у руці, ніби не в моїй хаті, а в курортному санаторії.
Я намагалася говорити, нагадувати, просити. Завжди одна відповідь: «Не встигли, зробимо пізніше.» Але «пізніше» так і не наставало. Тоді я почала просто класти швабру та миючі засоби їм прямо в руки без зауважень, мовчки. Навіть це не допомогло. Одного разу вони пролили соус на скатертину не витерли. Просто пішли. І знову прибирала я.
Коли я зайшла до їхньої кімнати і побачила цей пекельний безлад, не витримала:
«Вам не соромно так жити?»
Олесь, не моргнувши, відповів:
«Генії панують над хаосом.»
Але я не бачу жодних геніїв у цьому хаосі. Лише двох дорослих, яким зручно жити, як свиням, і покладатися на матір.
Олесь обіцяв допомагати продукти, комунальні. Насправді він платить лише рахунки. Їжу купує раз на ти́ждень, а ось замовлення суші, піци та іншого майже щодня. Вони пропонують мені, але це не гріє холодильник пустий. На ці гроші можна було б годувати всю родину.
Марянка не працює, вона навчається. У неї є стипендія, але жодної гривні не пішло ні на їжу, ні на прибирання. Все витрачається на дрібниці. Коли я запропонувала передивитися витрати, просто трохи допомогти, вона ображено знизала плечима.
Я виховувала Олеся сама. Його батько пішов ще до народження. Мої батьки допомагали, я працювала за двох, економила, робила все для нього. Ніколи ні в чому не докоряла. І не хочу починати зараз. Але побачити свою квартиру перетвореною на смітник це вже занадто.
Я намагалася говорити спокійно. Раз, два, три… Тепер зрозуміло вони не зміняться. Вони вважають, що я стара буркотлива бабуся, яка має бути рада, що вони взагалі дозволяють їм жити під одним дахом.
Два місяці я терпіла. Але досить. Скажу їм прямо: або берете себе в руки, або їдете в гуртожиток. Можливо, там вони зрозуміють, що таке поважати працю інших і чистий простір.
Бо я натомістилась бути їхньою прибиральницею. Хочу нарешті жити спокійно без стресу, без купи брудної посудини й шкарпеток, кинутих посеред кухні.
А ви? Як би вчинили на моєму місці? Ризикнути сваркою з сином? Чи й далі заплющувати очі на цей безлад у квартирі, яку я будувала власними руками?