Мене звати Ганна Бойко, і мені шістдесят девять. У мене два сини, троє онуків і дві невістки. З такою родиною можна подумати, що я купаюся в увазі й турботі. Але останні роки живу, як сирота: сама в квартирі, з хворим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все змінилося. За його життя сини інколи завітають на свята чи коли справи знайдуться. Але лише його поховали і вони зникли. Пять років. Пять довгих років, хоча живуть у тому ж місті, за сорок хвилин автобусом.
Я їм нічого не докоряла. Просто телефонувала. Коли сусіди затопили кухню несильно, але стеля пошкодилась подзвонила обом. Обіцяли завітати на вихідних. Не прийшов ніхто. Довелося шукати маляра. Гроші дрібниці, але як же боляче, коли власні діти не знаходять години для матері.
Потім зламався старий холодильник. Я в техніці нічого не тямлю, боялася, щоб мене не обдурили. Знову подзвонила синам. «Мамо, є ж продавці, розберіться самі». Нарешті, дзвоню братові, і він прислав свою доньку, мою племінницю Олену, з чоловіком. Вони все влаштували.
Коли почалася пандемія, сини раптом про мене згадали. Раз на місяць дзвонили, казали сидіти вдома й замовити продукти через інтернет. Але вони забули одну дрібницю: я не вмію. Олена ж показала, як робити замовлення, організувала першу доставку, залишила список аптек із доставкою й почала дзвонити майже щодня.
Спочатку мене гризло сумління. Адже в Олени свої батьки, дім, чоловік, донька. Але лише вона заходила просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. Одного разу прийшла лише на чай і посидіти поруч. Її маленька донька моя правнучка кличе мене «бабусею». Цього слова я не чула роками.
Тому я ухвалила рішення: якщо власні діти мене забули, якщо їм цікавіше брати, ніж давати, то моя квартира дістанеться тій, хто справді поруч. Пішла до центру послуг і оформила заповіт. І того ж дня, як на зло, подзвонив старший син. Запитав, куди я ходила.
Я сказала правду.
І почалося. Крики, образи, звинувачення. «Ти з глузду зїхала?», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
Того ж вечора вони прийшли. Обоє. Вперше за пять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли пиріг. Сіли за стіл. Я сподівалася може, зрозуміли? Та ні. Вони намагалися мене переконати, нагадували, що у мене є діти, що я не маю права віддавати квартиру «чужій». Звинуватили Олену в користолюбстві, пророкували, що вона мене вижен