Ось історія, адаптована для української культури:
Моя свекруха вимагала допомоги кожні вихідні поки я не сказала «годі». Я не прислуга, і ніхто не буде керувати моїм розкладом.
Від самого початку мого шлюбу я намагалася ладнати зі свекрухою. Восемь років я стискала зуби і робила вигляд, що все гаразд. Після того, як ми з чоловіком переїхали з села до Києва, її мати Галина Бойко почала дзвонити нам щотижня. Завжди одне й те саме: «Приїжджайте на вихідні, нам потрібна допомога!» То картоплю перебрати, то город перекопати, то допомогти молодшій доньці поклеїти шпалери. І ми їхали. Як маріонетки.
Але мені вже не двадцять, і моє життя не мед. Я працюю пять днів на тиждень, виховую двох дітей, веду господарство. Я теж маю право на відпочинок хоч на одну неділю, щоб перевести подих.
Але для Галини ми були безкоштовною робочою силою. За кожну ознаку втоми вона відповідала: «А хто це зробить, як не ти?» Гаразд. Але це ніколи не було справжньою терміновою справою. Одного разу вона попросила мене не приїжджати до неї але замість цього послала мене допомагати її доньці, Олені, перефарбувати вітальню. Я поїхала, наївна. І знаєте що? Поки я міряла та малювала, ця «принцеса» Олена розважалася перед дзеркалом, милувалася новим манікюром і ставила чайник уже тисячу раз.
Мій чоловік все бачив. Він не був дурнем і розумів, що нами користуються. Але він ніколи не відкривав рота адже це ж його мати. Тому я мовчала. Аж поки одного разу
Однієї суботи я просто перестала їздити до неї. Без скандалів. Без пояснень. Залишилася вдома, сказавши, що в мене інші плани.
Звичайно, Галині це не сподобалося. Вона одразу ж почала розпитувати сина чому я раптом така «невдячна»? Чоловік благав мене поїхати, «хоч би для її задоволення». Але мені набрид цей спектакль.
Мені тридцять пять. Я маю право відпочивати, а не прислужувати тим, хто й пальцем не пошевелить. Я не бачила в них ні вдячності, ні поваги. Лише вимоги.
Ті вихідні я нарешті присвятила собі та домівці. Перепрала купу білизни, приготувала смачну вечерю, а в неділю взяла книжку і лігла на диван. Щастя. Аж раптом дзвінок у двері.
Олена.
Без привітання, без найменшої ввічливості вона вилила на мене свій гнів: я егоїстка, невихована, зрадниця родини. Нагадала мені про мій «обовязок» адже я ж «частина родини».
Я вислухала її, побажала гарного дня і закрила двері.
Але на цьому все не закінчилося. Того ж вечора до нас приїхала Галина. Щойно переступила поріг, почала звинувачувати мене в невдячності, в зневазі хоча вона ж «все для нас зробила». Я дивилася на неї, і перед очима