**Щоденниковий запис**
Світлана повернулася додому пізно ввечері. Київські вогні вже мерехтіли за вікнами. Вона зупинилася на порозі, тримаючи сумку в руці, і сказала з несподіваною рішучістю:
Я хочу розлучення. Квартиру можеш залишити собі, але повернеш мою частку. Вона мені більше не потрібна. Я йду.
Віктор, її чоловік, відкинувся у кріслі, здивнений.
Куди ти? запитав він, моргаючи від плутанини.
Це вже не твоя справа, спокійно відповіла вона, дістаючи валізу з шафи. Поживу трохи у подруги на селі. А там побачимо.
Він не розумів, що сталося. Але вона вже все вирішила.
***
Три дні тому лікар, переглядаючи аналізи, тихо промовив:
У вашому випадку прогнози невтішні. Вісім місяців, максимум З лікуванням може, рік.
Вона вийшла з кабінету, наче в тумані. Місто гуло, сонце сяяло. В голові крутилася одна фраза: «Вісім місяців навіть свого дня народження не відзначу»
На лавці у Маріїнському парку біля неї сів літний чоловік. Помовчавши, насолоджуючись осіннім сонцем, раптом промовив:
Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Я вже нічого не чекаю, але промінь сонця це подарунок. Ви не згодні?
Так, якби я знала, що це мій останній рік, прошепотіла вона.
Тоді не відкладайте нічого на потім. У мене було стільки «потім», що вистачило б на ціле життя. Але воно не спрацювало.
Світлана слухала і розуміла все своє життя вона віддавала іншим. Робота, яку ненавиділа, але трималася за неї через стабільність. Чоловік, який став чужим ще десять років тому зради, холодність, байдужість. Донька, що дзвонила лише за грошима або послугою. А для себе нічого. Ні кросівок, ні відпочинку, навіть кави на терасі наодинці.
Вона все відкладала «на потім». А тепер цього «потім» могло й не бути. Щось всередині тріснуло. Вона повернулася додому і вперше сказала «ні» усьому й одразу.
Наступного дня Світлана взяла відпустку, зняла заощадження й поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька вимагала вона кожному спокійно й твердо відповідала: «Ні».
У будиночку подруги на селі було тихо. Закутавшись у плед, вона розмірковувала: невже так усе й закінчиться? Вона не жила. Вона виживала. Для інших. А тепер буде для себе.
***
Через тиждень Світлана вилетіла до Одеси. Там, у кафе на березі моря, вона зустріла Богдана. Письменника. Розумного, спокійного. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи про те, що скажуть інші.
Може, щ