Хто ви?!
Соломія завмерла на порозі власної оселі, ніби опечена струмом. Перед нею стояла незнайомка з кінцем тридцяти, зібраним у невеликий хвостик, а позаду неї двоє дітей, хлопчик та дівчинка, що розглядали її з цікавістю.
У передпокої лежали чужі капці, на вішалці висіли невідомі куртки, а з кухні пахло борщем.
А ви хто? жінка наморщила чоло, пригортаючи до себе молодшу дитину. Ми тут живемо. Нас Олег пустив. Казав, що господиня не заперечує.
Це МІЙ дім! голос Соломії затремтів від люті. І я вам точно нічого не дозволяла!
Незнайомка розгублено заморгала, оглядаючи розкидані іграшки, кухню з розвішаною дитячою білизною, наче шукаючи докази свого права бути тут.
Але Олег Іванович казав Ми ж родичі Він сказав, що ви добра, що ви зрозумієте
Соломія відчула, ніби її облили крижаною водою.
Вона повільно закрила двері, притулившись до них спиною, намагаючись зібрати думки. Її дім, її простір і тепер вона тут чужа
Рік тому все було інакше. Соломія відпочивала біля моря, насолоджуючись заслуженою відпусткою після завершення складного проекту реставрації історичної споруди у Львові.
У тридцять пять років вона була успішним архітектором, звикла покладатися лише на себе.
Карєра займала більшість її життя, і вона не жалілася робота давала задоволення й стабільний добрий заробіток.
Олега вона зустріла на набережній в один із душних серпневих вечорів. Він був чарівним трохи старшим за неї, з теплою посмішкою й уважними карими очима.
Розлучений вже три роки, двоє дітей хлопчик девяти років і дівчинка шести, працював прорабом у великій будівельній фірмі.
Олег залицявся по-старому квіти що дня, ресторани з видом на море, довгі прогулянки під зорями.
Ти особлива, говорив він, ніжно цілуючи її руку. Розумна, сильна, гарна. Я давно не зустрічав таких жінок. Ти знаєш, чого хочеш.
Соломія танула. Після низки невдалих стосунків з чоловіками, що лякалися її успіхів або намагалися з нею змагатися, Олег здавався подарунком долі.
Він поважав її роботу, цікавився проектами, підтримував, коли клієнти вимагали неможливого.
Мені подобається, що ти сильна, казав він. Але при цьому залишаєшся жіночною, ніжною.
Відпустка закінчилася, але стосунки тривали. Олег приїжджав до неї у Львів, вона до нього в Одесу. Дзвінки, повідомлення, плани.
Через вісім місяців він зробив пропозицію там же, де вони познайомилися.
Весілля було скромним, але душевним. Соломія переїхала до Одеси, влаштувалася в місцеву архітектурну майстерню, а свою львівську квартиру залишила пустувати.
Ми тепер одна родина, казав він, міцно обіймаючи її. Мої діти твої діти. Разом ми все подолаємо.
Спочатку Соломія була щаслива. Їй подобалося відчуття справжньої сімї, тепла дитячих голосів.
Вона допомагала з дітьми, купувала їм подарунки, платила за гуртки, возила до лікарів.
Але потім щось змінилося.
Спочатку дрібниці Олег брав гроші з її картки без попередження. *«Забув запитати, вибач»*, виправдовувався він.
Потім просив допомогти з аліментами колишній дружині.
Ти ж розумієш, казав він. Діти не винні. У мене зараз труднощі на роботі, зарплату затримують.
Соломія розуміла. Вона любила Олега і дітей.
Але прохання ставали частішими
Оплатити поїздку до бабусі у Чернівці, купити зимовий одяг, внести за табір, заплатити за репетитора.
Найгірше Олег почав переказувати гроші колишній дружині прямо з її рахунку, навіть не питаючи.
Це ж наші діти тепер, казав він. Ти ж їх любиш. У тебе зарплата більша. Тобі шкода?
Справа не в цьому, відповідала вона. Це мої гроші. Хоча б питав.
Так, так. Наступного разу обовязково.
Але «наступний раз» завжди був таким самим.
Соломія почала відчувати себе не дружиною, а банкоматом. Її думку ігнорували, ставили перед фактом.
А коли вона намагалася обговорити бюджет, Олег звинувачував її в егоїзмі.
Я думав, ти інша, казав він. Думав, гроші для тебе не головне
Того травневого дня, коли вона поїхала до хворої матері на Закарпаття і заїхала у Львів перевірити квартиру, Соломія ще сподівалася, що все можна виправити.
Але те, що вона побачила, перевершило всі очікування.
Квартира була у хаосі. Немитий посуд, чужа білизна, дитяче ліжечко у її спальні.
На столі лежали несплачені рахунки понад пять тисяч гривень.
Скільки ви тут живете? запитала вона, стискаючи кулаки.
Вже три місяці, відповіла жінка. Олег Іванович сказав, що можна. Ми платимо дві тисячі на місяць. Він казав, що ви