Я крутилася в своїй крамниці з одягом у Києві, коли напередодні закриття зайшла вагітна жінка. Вже час було завішувати замок, а вона все перебирався сукнями. Завязалася розмова вона розповіла, що чоловік кинув її з двома дітьми, довелося знімну квартиру залишати та їхати до батьків у Львів. З батьками якось тяжко, а тут ще й вагітність виявилася для аборту пізно, треба народжувати. Одягу нема, бо вже «не влізає». І я бачу: шукає найдорожче, але навіть на це гривень не вистачає.
Від втоми подумала: «Не збіднію ж, якщо віддам одну сукню». Жінка аж сяє, щаслива, вдячна. Пішла. Час минув, я про ту ситуацію й забула.
Аж ось одного дня заходить жіночка, усміхається. Намагаюся згадати, звідки знайома. Вона дістає з простої сумочки пакунок і каже: «Ви памятаєте? Я тоді була вагітна, прийшла до вас, але грошей на сукню не мала. А ви мені її подарували. Ще й сказали, що все буде добре, що ми сильніші, ніж здаємося. Ваша підтримка тоді була для мене світлом у темряві. Я народила, живу сама з трьома дітьми, але все добре. І я вірю, що буде ще краще».
Обійнялися, побажали одна одній добре. Вона пішла. Я розгортаю пакунок а там крила. Звичайні ангельські крила. Мені або смішно, або соромно, бо тоді я віддала ту сукню швидше від бажання позбутися «незручної» ситуації. А вийшло, що для неї я стала тим самим ангелом, який просто вчасно підказав теплі слова та подарував дрібничку.
Виходить, іноді й простої посмішки досить, щоб хтось зміг піднятися. Навіть якщо ця посмішка випадкова.