Коли ти збираєшся виїжджати, Оленко?
Мати стояла на порозі кухні, тримаючи в руках чашку з чаєм. Голос її був спокійним, але в очах стояло щось холодне, ледь приховане.
Як… виїжджати? Олена повільно відірвала погляд від ноутбука, що грів їй коліна. Мамо, я тут живу. Я… працюю.
Працюєш? в голосі матері прозвучав легкий скепсис. Це ти ось тут, за компютером, сидиш? Віршики пишеш? Чи може… статті? Хто це взагалі читає?
Олена різко захлопнула ноутбук. Серце здавило. Вона вже чула це «не справжня робота» багато разів, але щоразу ніби плювок у душу.
Адже вона старанна. Фріланс це не просто сидіти вдома. Це години редагувань, дедлайни, клієнти, які хочуть усе «на вчора» і не платять вчасно…
У мене є замовлення, видихнула вона. І гроші теж. Я плачу за комуналку, я…
Ніхто нічого від тебе не вимагає, махнула рукою мати. Просто ситуація склалася, Оленко.
Ти ж доросла, розумієш. Андрій з Іриною хочуть переїхати. У них двоє дітей. Їм тісно в їхній однушці, ти ж бачиш.
А я що? Я не сімя? голос її здригнувся.
Ти сама по собі, Оленко. А у них діти, сімя. Ти в нас розумна, самостійна. Знайдеш, де жити. Може, нарешті й роботу нормальну знайдеш.
Люди працюють з восьмої до пятої, до речі, а не за компютером ночами сидять.
Олена мовчала. У горлі стояв ком. Бо пояснювати марно. Мати ніколи не зрозуміла б, чим вона займається.
Жодного разу не запитала: «А про що ти пишеш? Де можна прочитати?»
Лише докори. Погляди згори. «Краще б у магазин пішла, стабільніше».
*Сама*. Це слово дзвеніло в голові. Ніби вирок. Ніби підстава викинути її з дому, з життя, з родини.
Коли батько повернувся з роботи, розмова відновилася. Тепер у кімнаті були він, мати і вона наче на сімейному суді.
Андрій з дружиною багато чого досягли, почав батько, сідаючи в крісло. Працюють, дітей годують.
А ти… Так, молодець, що не сидиш без діла. Але пора вже серйозніше до життя ставитися.
Тату, я тут живу. Я не ледарка! Я заробляю, навіть якщо вдома, навіть якщо в піжамі! Але ж я плачу за їжу, за комуналку, я не на вашому задоволенні!
Ти не зрозуміла, перебив він. Це не про гроші. Це про потребу.
У Андрія двоє дітей. Молодшій всього рік. Їм потрібна ця квартира. Їм важко.
А мені легко?! вирвалося в неї. Мені 27, у мене немає ні чоловіка, ні дітей, ні підтримки! Лише робота, яку ви навіть не визнаєте!
Вони переглянулися. Ніби вона їх вже втомила. Ніби її біль просто дитячий каприз.
Ти сильна дівчина, мати сумно похитала головою. Ти впораєшся. Ось Андрій з Іриною їм і подумати ніколи…
«А мені є коли?» подумала вона, але не сказала вголос. Бо сил не залишилося.
І куди ж мені йти? хрипло запитала вона. Я нічого від вас не прошу. Ані грошей, ані допомоги. Лише куточок. Лише розуміння.
Ну… знімеш кімнату, невпевнено промовила мати. Зараз усі так. Молодь усюди на зйомних живе. А ти ж не працюєш… офіційно. Значить без привязки.
Ви себе чуєте взагалі?!
Олена не памятала, як закінчився той вечір. Лише те, як довго сиділа на підвіконні, дивлячись у темний двір.
Дощ ішов, ніби навмисно, і краплі по шибках котилися, як сльози без звуку, без ридань.
Наступного ранку її розбудив шум у коридорі. Валізи. Голоси.
Оленко, ми тут Андрієві речі поки що в комору складаємо, сказала мати, навіть не глянувши на неї. У них переїзд, ти ж розумієш.
Вона розуміла. Зрозуміла з самого початку. Але жити з цим було гидко.
Олено, у нас усе вирішено, мати говорила так, ніби обговорювала погоду. Спокійно. Буденно.
Тобто ви навіть не питаєте? Просто ставите перед фактом?
А що тут питати? Ти доросла. Час самій про себе подбати.
Тимчасово? Поки у Андрійка онуки не виростуть?
Ось знову ти з іронією, мати заплющила очі. Ти завжди все в чорних фарбах бачиш.
Ми ж турбуємося. Ми не вороги тобі. Але треба зрозуміти: сімя це не тільки ти.
Звичайно, не тільки я, гірко посміхнулася Олена. Усе для Андрія. Усе заради Андрія. А я зайва. Так?
Ти перекручуєш, батько зявився в дверях. Андрій син. А ти… сильна. Ти нас зрозумієш.
«Я не хочу бути сильною. Я просто хочу бути потрібною…»
Наступного дня Олена пішла дивитися кімнату.
Двадцять хвилин від дому і світ змінювався: старий підїзд, іржаві двері, сусідка-бабуся, що бурчала: «Оце молодиця, ще й кота заведе…»
К