**Щоденниковий запис**
Коли моя сестра Оксана почала пологи, я був у іншій частині області на зборі байкерів. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Памятаю, як тримав на руках крихітні клубочки, що метушилися у реанімації. Від мене пахло бензином і шкіряною курткою. Не було ніякого плану, ані найменшого уявлення, що робити. Але я подивився на них Соломію, Злату й Дениса і зрозумів: я не піду звідси.
Нічні поїздки змінилися на нічні годування. Хлопці з майстерні підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Навчився заплітати Златі коси, заспокоювати Соломію під час її спалахів, умовляти Дениса зїсти щось, окрім макаронів з маслом. Перестав їздити у далекі поїздки. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоярусні ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із застудою та шлунковими інфекціями. Не ідеально, але я був поруч. Кожен день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтвах про народження. Жодного разу не відвідав Оксану під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня «не вписується в його стиль життя».
А тепер? Хотів забрати їх.
І прийшов не сам. Привів із собою соціальну працівницю на імя Марія. Вона оглянула мої забруднені мастилом комбінезони й заявила, що я не «відповідальне середовище для довгострокового виховання цих дітей».
Не вірив своїм вухам.
Марія обійшла нашу невеличку, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Посміхалася ласкаво. Робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався на тату на моїй шиї трохи довше, ніж треба.
Найгірше діти нічого не розуміли. Соломія сховалася за мене. Денис почав плакати. Злата запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
А зараз слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Коштує чимало, але воно того варте. Моя майстерня ледве тримається, бо я все тягну сам, але продав би й останній ключ, аби лишитися з дітьми.
Не знав, що вирішить суддя.
Перед слуханням не міг заснути. Сидів на кухні, тримаючи в руках малюнок Соломії я веду їх за руку перед нашим будинком, а в кутку сонце й кілька хмаринок. Прості дитячі каракулі, але, якщо чесно, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж коли-небудь у житті.
Вранці вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Оксани. Злата вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Іване, ви схожі на священика.»
«Сподіваюся, судді подобаються священики», спробував пожартикувати.
Суд видавався іншим світом. Усе бежеве й блискуче. Віктор сидів навпроти мене у дорогому костюмі, граючи турботливого батька. Навіть приніс фотографію трійні у купленій у магазині рамці ніби це щось доводить.
Марія зачитала свій звіт. Не брехала, але й не намагалася помякшити слова. Згадала «обмежені ресурси для навчання», «занепокоєння щодо емоційного розвитку» й, звісно, «відсутність традиційної сімейної структури».
Я стискав кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Розповів судді все. Від того дзвінка про Оксану до того, як Злата мене зблювала під час довгої поїздки, а я навіть не здригнувся. Розповів про затримку у мовленні Соломії й про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплатити логопеда. Про те, як Денис навчився плавати лише тому, що я пообіцяв йому котлету по-київські що