**Щоденник**
Це сталося минулого серпня. Від моря віяв солоний, теплий вітер, пестячи обличчя рибалок, а сонце, ще невтомлене від літа, грало на воді. Пристань була звичайною старі дошки, скрип мотузок, запах водоростей і солоної води. Тут починався і закінчувався кожен робочий день: чищення сіток, розвантаження улову, розмови про погоду та удачу. Ніщо не віщувало дива.
Але диво прийшло з глибини.
Спочатку почувся плюскіт щось вологе й швидке вистрибнуло з води й застукало по дошках. Усі підняли голови. На пристані стояла видра. Самець. Мокра, тремтяча, в очах паніка й благання. Він не тікав, не ховався, як звичайно роблять дикі звірі. Ні. Він метушився між людьми, торкався лапами їхніх ніг, скулився тонким, майже дитячим голосом, а потім знову кидався до краю пристані.
Що за чортівня? буркнув один із моряків, відкладаючи мотузку.
Даруй, сам піде.
Але він не пішов. Він благав.
Один старий рибалка, чиє обличчя прорізали глибокі зморшки від сонця й вітру, на імя Іван, раптом зрозумів. Він не був біологом, не читав наукових статей. Просто в його очах блиснуло щось давнє інстинкт із тих часів, коли людина й природа розуміли одна одну.
Зачекайте тихо сказав він. Він хоче, щоб ми пішли за ним.
Зробив крок уперед. Видра миттєво кинулася вперед, озираючись, наче перевіряючи: йдуть чи ні.
І тоді Іван побачив.
Там, у клубку старих сіток, серед водоростей і порваних мотузок, билася видра. Самиця. Лапи міцно заплутані, хвіст безпорадно бився об воду. Кожен рух ще глибше затягував її в пастку. Вона тонула. В очах жах. Поруч, на поверхні, ледве тримався малюк маленький пухнастик, що тиснувся до матері, не розуміючи, що коїться, але відчуваючи наближення смерті.
Самець, що привів допомогу, сидів на краю дощок і дивився. Не скулив, не метушився. Просто дивився. І в цьому погляді було більше людяності, ніж у багатьох людей.
Швидше! крикнув Іван. Вона тут! Заплуталася в сітці!
Рибалки кинулися до краю. Хтось стрибнув у човен, інші почали різати сітки. Усе відбувалося в напруженій тиші, яку порушували лише важке дихання звіра та плескіт хвиль.
Хвилини здавалися годинами
Коли самицю нарешті визволили, вона була на межі виснаження. Тіло тремтіло, лапи ледве рухалися. Але малюк притулився до неї, і вона слабо лизнула його.
Киньте їх у воду! крикнув хтось. Швидше!
Обережно опустили їх у море. І в ту мить мати й дитина зникли у глибині. Самець, що весь цей час стояв нерухомо, пірнув слідом.
Усі завмерли. Ніхто не промовляв. Лише дихали, наче щойно вийшли з бою.
А потім, через кілька хвилин, вода знову заворушилася.
Він повернувся.
Один.
Зявився на краю пристані, подивився на людей. Потім повільно, з зусиллям, дістав з-поміж передніх лап камінь. Сірий, гладенький, трохи видовжений на ньому залишилися сліди часу й використання, немов улюблена річ. Поклав його на дошку. Саме там, де щойно благав про допомогу.
І зник.
Тиша.
Ніхто не рухався. Навіть вітер ніби затих.
Він він лишив нам свій камінь? прошепотів хлопчина, ще зовсім дитина.
Іван опустився на коліна. Підняв камінь. Холодний. Важкий. Але не через вагу через значення.
Так тихо сказав він, і голос задрижав. Віддав нам найдорожче. Бо для ви