Мамо, ти хочеш відписати нашу хату на сина брата? А потім до мене на квартиру? Та я ж тебе не впущу!
Навіть не мрій! Мамо, ти в розумі? Він тебе першого ж дня виставить за двері, невже не бачиш?
Оленко, не розводи тут драми! Я так вирішила!
Спочатку мати намагалася триматися твердо, ніби впевнена у своїй правоті. Але потім сльози проковтнули її гордість адже глибоко в душі вона розуміла, що чинить недостойно з власною донькою.
Справа у тому, що син Андрійко, молодший брат Оленки, завжди був її сонечком. Олена Петрівна народила його після тридцяти, коли вже «осіла» у другому шлюбі. А Оленка зявилася на світ у юності так, мовляв, трапилося.
Тому й ставилася до доньки по-різному: є і добре. Вирощувала її переважно бабуся, бо Олена Петрівна тоді «добивала» інститут.
А от Андрійка вона чекала свідомо, коли вже насолоджувалася заможнім життям із другим чоловіком.
Оленка все це бачила. Та одного не тямила чому мати настільки відверто відкриває їм очі на свою упередженість?
Зазвичай батьки ховають такі речі, а тут навіть не соромиться показувати, що син їй миліший.
А потім ще й дивується, чому брат із сестрою ніколи не були близькими. Ну, справді загадка! Може, варто було менше порівнювати?
Та що там. Андрійкові змалечку діставалося все найкраще. А Оленці задовольнятися тим, що лишилося, та ще й рота не роззявляти.
І грошей йому завжди давали більше. Він же чоловік має бути господарем! А те, що молодший за сестру на кілька років так це ж дрібниці.
Памятай! Андрійко, коли виросте, сам зароблятиме й сімю годуватиме. А поки що я муся йому допомагати!
Мамо, а я?
А ти? Твоя справа гарно вийти заміж і триматися за чоловіка! рішуче заявила мати, розкладаючи ложки.
Оленка ж заперечила: мовляв, не збирається від чоловіка залежати, хоче розвиватися і працювати.
Та що ти несеш? У нас у роду жінки так не мислили!
То я буду першою.
Оленка не бачила логіки в матчиних словах, тому незабаром зїхала на орендовану кватиру.
Як же легко стало дихати! Жити під одним дахом із братом і матірю було нестерпно. Та й з віком тільки гіршало.
Але вони не сумували. Більше місця залишилося.
Минуло ще пять років. За цей час Оленка встигла взяти іпотеку та виплатити її.
Андрійко ж досі жив із матірю та привів у хату дружину. Незабаром у них зявилася дитина.
Олена Петрівна завжди вміла задовольнятися тим, що є. До певного моменту.
Уяви, доню, сусідка купила посудомийку! Ну, не сама, звісно, діти подарували.
Це добре.
От би й мені таку, та боязко заговорити!
Чому?
Бо в Андрійка з роботою туго. Скоротили його, а дружина в декреті, ті гроші мізер.
Андрійко мав ще одну звичку своїми заробітками не ділився. Його цілком влаштовувало жити на матчину пенсію. Ніби холодильник сам собою наповнювався.
Андрію, коли в тебе сумління проки