До кого ви? Марія Федорівна разом із Миколою вийшли на ґанок і вдивлялися в гостю.
До вас, Маріє Федорівно! Я ваша правнучка. Онука Олекси вашого старшого сина.
Марія Федорівна сиділа на лавці, залитій теплим сонцем, і раділа весні. Адже ця зима ледве не забрала її.
«Ще одна і не витягну», подумала вона та з полегшенням зітхнула. Смерті вона не боялась. Навіть чекала на неї. Усе вже було готово: і гроші відкладені, і похоронне вбрання куплене.
Ніщо вже не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Федір Іванович, здоровий, як дуб, і четверо дітей три сини й донька. Жили дружно, рідко сварились. Але діти виросли й розлетілись, як птахи.
Старші сини вступили до університетів, потім розїхались по містах. Середній навчався погано, але згодом розкрутив бізнес і подався за кордон. Донька теж не затрималась у селі вийшла заміж і оселилась у Києві.
Спершу часто приїжджали, дзвонили. Потім все рідше. Онуки виросли, і Марію Федорівну вже не кликали нянькувати. А згодом і зовсім забули.
Останнім разом зібрались лише на похорон Федора Івановича. Здавалось, такий кріпак проживе вік, але Після похорону діти знову розїхались. Дзвонили спочатку, а потім і цього припинили.
Марія Федорівна пробувала телефонувати сама, але відчула, що їй не раді. Так і жила останні роки наодинці. Лише іноді хтось із дітей згадував про неї, дзвонив, і тоді вона тиждень ходила усміхнена.
Але одного дня все змінилось.
Добрий день, тітко Маріє! біля паркану стояв молодий хлопець і широко посміхався. Памятаєте мене?
Марія Федорівна прищурилась:
Микола?! Живий?!
Так, я! він відчинив калітку й увійшов у двір.
Микола син сусідів, які жили в постійних сварках. Дитиною він часто тікав до Марії Федорівни, бо вдома його не годували. Вона й годувала, і одягала, і прихищала, коли батьки гуляли.
Але одного разу батьки Миколи померли, його забрали в дитбудинок, і з того часу вона його не бачила.
Де ж ти пропадав стільки років? зраділа вона.
Спочатку дитбудинок, потім армія, потім навчання. А тепер повернувся, щоб село піднімати!
Що вже тут піднімати? махнула рукою Марія Федорівна. Усі розїхались.
А ми повернемо!
І почалось у неї нове життя. Микола влаштувався до місцевого фермера, а ввечері лагодив їй хату. Вона ж його «синочком» кликала. Так і жили три роки.
Але одного дня Микола зізнався:
Їду, тітко Маріє. Фермер зарплату не платить. Поїду на заробітки.
Їдь із Богом!
Знову самотність.
***
Добрий день, тітко Маріє! знайомий голос.
Марія Федорівна підвела голову й аж підскочила:
Микола?!
Я! Повернувся назавжди!
Вони пили чай зі старовинних чашок, сміялись.
Я вже й на той світ зібралась, зітхнула вона.
Та годі! сміявся Микола. Тепер ми з тобою заживемо! Я грошей заробив, ферму влаштую.
Але раптом голос із двору:
Вибачте, чи тут живе Марія Федорівна?
На порозі стояла дівчина в легкому пальті.
Я ваша правнучка Віра. Онука Олекси.
Марія Федорівна й Микола переглянулись.
Місто мені набридло, пояснила Віра. Хочу в селі пожити. Дід сказав якщо сподобається, можу залишитись.
І залишилась.
Разом із Миколою вони оживили город, поставили теплицю. Микола будував ферму, найняв робітників, щоб у Марії Федорівни зробили нове опалення.
Але одного дня Віра зібрала речі.
Як же я без тебе з городом упораюсь? сумно запитала Марія Федорівна.
Та я ж повернусь! сміялася Віра. Ми з Миколою весілля готуємо!
Через рік Марія Федорівна годувала праправнука, а Віра з Миколою працювали на фермі.
Вона подивилась на малечу й подумала:
«Ще рано мені на той світ. Тут мене чекають».