Ти сама винувата, що не маєш грошей. Ніхто тебе не змушував виходити заміж і народжувати дітей, сказала мати, коли я попросив допомоги.
Сама в цьому винен, що не заробив. Ніхто не тягнув тебе під вінець, не змушував заводити дітей. Так мені відповіла мати, коли я зважився попросити її про підтримку.
Коли мені було двадцять, я одружився з Оленою. Орендували крихітну однушку на околиці Житомира. Обидва працювали: я на будівництві, вона у аптеці. Жили бідно, але виживали. Мріяли зібрати на власне житло, і тоді здавалося, що все можливо.
Потім народився Андрійко. За два роки Марянка. Олена пішла у декрет, а я почав брати понаднормові. Але грошей все одно не вистачало. Усе йшло на підгузки, суміші, ліки, комуналку та, звісно, оренду. Лише за квартиру віддавали половину зарплати.
Дивився на наших діток і щодня прокидався з однією думкою: а що, якщо я захворію? А якщо нас виженуть? Що тоді робитимемо?
Моя мати жила сама у двокімнатній квартирі. Бабуся теж. Обидві у Києві. Обидві з порожніми кімнатами. Я не просив палацу, думав. Хоч куток, тимчасово. Поки діти маленькі. Поки не встанемо на ноги.
Запропонував матері переїхати до бабусі: дві жінки в одній квартирі, а ми б оселилися в іншій. Багато місця не займемо лише я, Олена та двоє діток. Але вона навіть слухати не захотіла.
Жити з моєю матірю? фукнула вона. Ти з глузду зїхав? Я ще молода. А з старою тільки нерви собі зіпсу. Живіть, де хочете, але мене не чіпайте.
Я мовчки ковтнув зневагу. Але потім зателефонував батькові. Він уже роки живе з новою дружиною. У них простора чотирикімнатна квартира, і я сподівався, що візьме до себе бабусю. Адже вона ж його мати. Але він теж відмовив. Сказав, що має дітей від другого шлюбу, і «хата й так забита під дах».
У розпачі я знову подзвонив матері. Ридав. Благав прихистити нас, хоч на час. І тоді вона плюнула мені в обличчя:
Сам винен, що грошей нема. Ніхто тебе не гнав у загс. Ніхто не казав плодити дітей. Захотів бути дорослим? Тепер розбирайся сам. Викручуйся, як знаєш.
Мене ніби струмом ударило. Сів на кухні з телефоном у руці, і відчув, ніби світ валиться. Це говорила моя мати. Жінка, яка повинна бути моєю опорою. Я не просив багато лише куток, лише трохи людяності.
Наступного дня ми з Оленою обговорювали, що робити. Єдина, хто відгукнувся на наш біль, була її мати, пані Галина. Вона живе в селі під Білою Церквою, у хаті з городом. Має вільну кімнату і сказала, що візьме нас із радістю. Навіть запропонувала сидіти з дітьми, поки ми працюватимемо.
Але мені страшно. Це не місто. Це село. Там немає поліклініки, нормальної школи, навіть транспорту. Боюся, що якщо поїдемо туди, то вже не виберемося. Що діти виростуть без шансів, без майбутнього. Що я зламаюся і змирюсь.
Але вибору в нас нема. Мати відвернулася. Бабуся застаріла, щоб прийняти нас. Батько вважає нас чужими. І тепер я на роздоріжжі: йти в нікуди чи прийняти допомогу, яка, хоч і не від рідних, але щира.
Знаєте, що болить найбільше? Не бідність. Не тяготи. А те, що найближчі найдальші, коли ти потребуєш їх найбільше. І мій найстрашніший страх не за себе. А за дітей. Щоб вони ніколи не відчули, як це бути непотрібними власній бабусі.