Колись давно, у невеличкому будинку над річкою, Оксана смажила деруни, коли до хати зайшов чоловік. Оксано, треба поговорити, рішуче промовив Богдан. Говори, відповіла жінка, не відриваючись від сковороди. Може, сядеш, слухатимеш уважно? у голосі Богдана пролунало дратування. Не маю часу, деруни підгорять, відповіла дружина. Що хочеш сказати? Я Богдан завагався, я зустрів іншу І йду від тебе. Вітаю, спокійно сказала Оксана. Як це вітаю? очі чоловіка розширились. Але він і гадки не мав, що в ту миту Оксана вже все обдумала.
Слухай подруга замовкла, ніби шкодувала за словами. Я досі не тямлю: як ти на це наважилась? Це ж за всі межі!
Які межі? Добра чи лиха?
Та хіба не очевидно?
Дивись як хочеш, усміхнулась Оксана. Важливий результат. А він у мене чудовий. Дістала те, чого хотіла!
Все одно, насупилась сусідка. Будуть наслідки
Не накаркуй! зірвалась Оксана. Коли прийдуть тоді й розберемось. А зараз у мене свято! Не псуй його.
Сусідка мовчки відвернулась, вдаючи, що її захопив краєвид за вікном.
***
Все почалось того вечора, коли Богдан, повернувшись із роботи, несміливо промовив:
Нам треба поговорити
Оксана відчула, як їй стиснуло груди. Вона чекала цього. І ось воно прийшло.
Говори, кинула вона, перевертаючи деруни.
Може, сядеш, слухатимеш? у голосі чоловіка пролунало нетерпіння.
Нема часу, любий, спокійно відповіла вона. Зараз Тарасик прокинеться й почнеться: «Мамо, це, мамо, те». Тож кажи швидше. Що хочеш?
Я Богдан запнувся, я зустрів іншу.
І? Оксана навіть не обернулась. Що далі?
Та вимкни цю пічку! вибухнув він. Ти чуєш, що я кажу? Я кохаю іншу!
Чую, нарешті подивилась на нього дружина. Вітаю.
Що?! Богдан остовпів. Він очікував усього сліз, крику, але не цього.
Тихіше, дітей розбудиш, сказала Оксана, немов його слова її зовсім не вразили.
Ти знала? видихнув він.
Не знала. Але здогадувалась.
Як?
Будь-хто помітив би, якби я запізнювалась, ховала телефон, шукала причини спати окремо. Богдане, кожен відчуває, коли його вже не кохають.
Чому мовчала?
Ти робив пропозицію, тобі і розвалювати сімю.
Богдан дивився на дружину й не вірив своїм очам. Де сльози? Де слабкість?
Коротше, у мене пропозиція
Цікаво, Оксана сіла на лаву, уважно дивлячись на нього.
У нас іпотека Ти не потягнеш її навіть з аліментами
То ми вже вирішили розлучатись? у голосі жінки пролунав холод.
А що тут вирішувати? Ти ж не пробачиш.
Авжеж, усміхнулась вона, адже ти мене знаєш як облуплену.
Отже, він не помітив іронії, ти переїдеш у свою хатку, а я залишусь тут.
А діти?
Візьмеш із собою, звісно.
Значить, я з двома дітьми на двадцяти метрах, а ти з новою коханою у нашій хаті?
Так. Ти ж не сплатиш іпотеку. Я завжди сам її оплачував, сказав Богдан, дивуючись, чому вона цього не розуміє.
Зрозуміло, Оксана підвелась, дай подумати.
Вона вийшла у двір.
Ну, думай, кинув їй услід Богдан, а сам подумав: «Що вона там вигадає?»
Поки вона була надворі, він наклас