Рудого вигнали. Знову. Втретє за його недовге життя. Щось йому не щастило.
Лише рік минув, а вже три родини від нього відмовились. Ну як відмовились. Спочатку передавали один одному. А потім…
Потім просто винесли на подвіря, відійшли від будинку, опустили у сміттєвий бак і втекли. Щоб не знайшов дорогу назад. А він і не намагався.
Він усе зрозумів. Одразу. По виразу обличчя чоловіка. Дружина дуже засмутилась, коли Рудько подряпав новий шкіряний диван.
Дуже дорогий. Вона й вирішила. А чоловік? Що чоловік? Він завжди з нею погоджувався.
Взяв під пахву однорічного кота й поніс до смітника у сусідньому дворі.
Рудько навіть не спробував за ним піти. Ні, не пішов. Він побачив у його очах вирок і зрозумів.
Все марно. Хоча б попрощався. Погладив. Попросив вибачення. А так…
Якось не по-людськи вийшло. Наче сміття викинув.
Рудько зітхнув і почав шукати в смітті щось їстівне, знайшов старі шматки курки. Виліз і сів біля зеленого бака, дивився на сонце.
Мружився, але не відводив погляду. Велике яскраве коло гріло. Йому це подобалося.
Це були останні промені. Літні, осені, зимові. Невелика відлига. Лід на землі розтанув.
А в душі у Рудька замерз.
Вечір і ніч були холодними. Після заходу сонця вітер і мороз взялися за свою справу.
Рудий кіт замерзав. Не знав, куди йти, тому знайшов купу пожовклих листів і заліз у них. Згорнувся клубком. Спочатку було холодно, він тремтів, але потім…
Потім, коли від вітру з мокрим снігом його шерсть зледеніла, йому раптом стало тепліше, і тремтіння минуло. Якийсь голос у глибині шепотів:
“Згорнись ще, і спи. Спи, спи, спи”. Він відчував тепло.
Тепло розливалось по його замерзлому тілу.
Все просто. Треба лише здатися, і все пройде. Настане спокій. Підуть образи й біль.
Рудько зітхнув востаннє й погодився. Навіщо боротись? За що?
Адже завтра знову буде холод і голод. І це саме бажання закрити очі й ніколи не відкривати.
Вуличні ліхтарі спалахнули вдалині. Рудько востаннє подивився на них. Колись він бачив їхнє світло з вікна. Останній раз вдивився в ці вогники, його очі блиснули в темряві.
Цей блиск і помітила маленька рудоволоса дівчинка. Вона йшла з татом додому. Смикнула його за руку.
Там, показала вона, у листях хтось є.
Нема там нікого, буркнув тато. Швидше додому, холодно.
Але дівчинка вже підбігла до купи листя й розгрібала її.
Тату! скрикнула вона. Я ж казала! Ось він!
Хто він? здивувався тато, підійшовши.
Він! дівчинка намагалась підняти заклякле котине тіло.
Залиши його, сказав тато. Він уже мертвий.
Ні! заперечила вона. Він живий! Я бачила світло в його очах!
Світло в очах кота? тато знизав плечима, але взяв тіло, намагаючись почути серце.
А Рудьку так хотілося спати. Сон склеював очі, і тепло наповнювало його. Голос усередині наказував:
“Спи, спи, спи…”
Але цей дитячий голосок не вгавав:
Він живий! Я бачила світло!
“Чого вони хочуть? Чому не дають спокійно заснути?”
Він насилу розплющив очі.
Ось! скрикнула дівчинка. Бачиш? Знову світло!
Яке там світло? пробурчав тато, але зняв куртку, загорнув у неї кота й пішов додому.
Дівчинка бігла поруч, поспішаючи:
Татко, швидше! Йому ж холодно!
Вони зникли у підїзді, і незабаром засвітилось вікно на пятому поверсі.
Рудька купали у теплій воді, напували молоком. А дівчинка благала:
Тільки не вмирай, будь ласка!
Лід на його шерсті розтанув. І в душі розтанув.
Великий рудий кіт дивився, як тато з донькою доглядають за ним. Тепер йому було справді тепло.
Не від батареї. А від маленького дитячого серця.
А зовні стояв Він. Той, хто інколи приходить на допомогу.
Дивився на світло у вікні пятого поверху.
Все, що можу, прошепотів. Світло бачать не всі. І не всі, хто бачить, можуть його врятувати.
А Рудько, дивлячись на рудоволосу дівчинку, не думав про людську велич. Про це думають люди.
Він бачив світло. Світло в її очах.