Я давно не чув звязку зі своєю пасербицею Оксаною. Здавалося, пройшла вічність з моменту, коли ми востаннє бачились. Тому коли вона запросила мене на вечерю, я подумав може, настав час полагодити наші стосунки. Але ніщо не підготувало мене до того, що чекало в ресторані.
Мене звуть Богдан, мені пятдесят, і за ці роки я звик до багатьох речів. Життя в мене спокійне, навіть занадто. Працюю в маленькому офісі, живу в скромній хаті, вечори проводжу з книжкою або новинами.
Нічого особливого, але мене це влаштовувало. Єдине, з чим я ніколи не міг упоратися, стосунки з Оксаною.
Минув рік, а може й більше, з нашої останньої розмови. Ми ніколи не були близькі, навіть коли я одружився з її матірю, Марією, коли Оксана ще була підлітком. Вона завжди тримала дистанцію, а згодом і я перестав намагатися. Тож коли вона раптом подзвонила з незвично жвавим голосом, я здивувався.
«Привіт, Богдане, промовила вона з натяженим ентузіазмом. Хочеш повечеряти? В одному закладі відкрили нове меню, хочу спробувати.»
Я завагався. Оксана не давала про себе знати віками. Невже вона хоче миритися? Побудувати між нами міст? Якщо так я готовий. Роками я мріяв про це. Хотів відчути, що ми одна родина.
«Звісно, відповів я, сподіваючись на новий початок. Скажи лише де і коли.»
Ресторан виявився вишуканим набагато дорожчим, ніж ті, куди я ходив. Темне дерево столів, приглушене світло, офіціанти в бездоганно білих сорочках. Оксана вже чекала, і вона була якоюсь іншою. Посміхнулася, але в очах не було тепла.
«Привіт, Богдане! Ти прийшов!» вигукнула вона з дивною енергією, ніби намагалася видатися розслабленою. Я сів напроти, намагаючись зрозуміти цю атмосферу.
«Ну, як справи?» спитав я, сподіваючись на щиру розмову.
«Добре, добре, відповіла вона швидко, перегортаючи меню. А в тебе? Все гаразд?» Її тон був ввічливим, але відстороненим.
«Те саме, що завжди, сказав я, але вона, здавалося, й не слухала. Перш ніж я встиг щось додати, вона поманила офіціанта.
«Ми візьмемо оселедця під шубою, оголосила вона, кинувши мені швидку посмішку. І ще вареники з вишнями. Як тобі?»
Я моргнув, здивований. Я не встиг навіть подивитися меню, а вона вже вибирала найдорожчі страви. Знизнув плечима, намагаючись не зациклюватися. «Добре, якщо хочеш.»
Але все це було дивно. Вона нервувала, ворушилася на стільці, постійно перевіряла телефон і ледве відповідала на мої запитання.
Під час вечері я намагався повернути розмову до чогось глибшого. «Ми ж давно не бачились, так? Мені бракувало наших розмов.»
«Так пробурчала вона, не піднімаючи очей від тарілки. Була зайнята.»
«Настільки, щоб зникнути на рік?» спитав я з півсмішком, хоча в голосі промайнула сумна нотка.
Вона глянула на мене миттєво, потім знову почала їсти. «Ну знаєш робота, життя»
Її погляд блукав по залі, ніби вона когось чекала. Я намагався говорити далі, розпитував про роботу, друзів, про її життя, але відповіді були короткі й без емоцій.
Чим довше йшла вечеря, тим більше я відчував себе чужим у цій ситуації.
А потім принесли рахунок. Я автоматично потягнувся за гаманцем, дістаючи картку, як завжди. Але коли я вже збирався віддати її офіціантові, Оксана нахилилася до нього і щось прошепотіла.
Перш ніж я встиг запитати, вона швидко посміхнулася і підвелася. «Зараз повернусь, сказала вона. Треба в туалет.»
Я дивився, як вона йде, з неприємним відчуттям у шлунку. Щось було не так. Офіціант подав мені рахунок, і моє серце на мить завмерло сума була значно більшою, ніж я очікував.
Я подивився у бік туалету, чекаючи, поки вона повернеться але вона не поверталася.
Хвилини минали. Офіціант дивився на мене запитливо. Я зітхнув і віддав й картку, ковтаючи гіркоту. Що, чорт забирай, щойно сталося? Невже вона просто кинула мене з рахунком?
Я розрахувався, відчуваючи себе спустошеним. Коли йшов до виходу, мене охопила суміш розпачу й образи. Усе, чого я хотів, це шанс відновити наш звязок, поговорити по-справжньому. А замість цього мене просто використали для безкоштовної вечері.
Але прямо перед дверима я почув шум позаду.
Обернувся повільно, не знаючи, чого чекати. Шлунок стиснувся, але коли я побачив Оксану, що стояла там, у мене перехопило дух.
У руках вона тримала величезний торт, посміхаючись, як дитина, яка вдало розіграла жарт. В іншій руці повітряні кульки, що майоріли над нею. Я закліпав, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Перш