Ми з чоловіком віддавали все, щоб наші діти ні в чому не знали потреби. А тепер, на склоні літ, ми опинилися сам-на-сам із тишею.
Усе життя ми з Петром відмовляли собі у всьому щоб діти мали гарні речі, щоб вчилися, щоб не знали, що таке голодні вечори. Хто ж міг подумати, що на старості замість вдячних обіймів нас чекатиме лише холодна порожнеча?
Ми з Петрусем познайомилися ще в школі сиділи за однією партою, ділилися шматочком бутерброда. Одружилися, коли мені ледве виповнилося вісімнадцять. Весілля гуляли у дворі, гостей годували домашнім варениками. Незабаром я завагітніла, і Петро кинув технікум, пішов працювати на два фірми один на зміну, інший у вихідні.
Жили тісно. Бували дні, коли обідали тільки вареною картоплею з цибулею, але ми не нарікали. Ми знали, навіщо це робимо. Хотіли, щоб наші дітлахи ніколи не зазнали того, через що пройшли ми. Коли трохи виправилися з грошима знову вагітність. Було страшно, але ми вирішили: народжуємо. Своїх не кидають.
Допомоги не було. Моя мати померла рано, а Петрова мама жила за три села, зайнята власними турботами. Я крутилася між дитиною, кухнею та праскою, а Петро повертався з роботи з посинілими від холоду руками.
До тридцяти я встигла народити трьох. Важко? Та ще й як. Але ми не чекали, що буде легко. Якимось дивом, між кредитами та безсонням, купили двом дітям квартири. А наша молодша, Олеся, мріяла стати лікаркою ми зібрали кожну гривню та відправили її навчатися до Києва. Взяли ще один кредит і сказали: «Викрутимося».
Роки минали швидко. Діти виросли і розлетілися. Потім прийшла старість не повільно, а наче вантажівка на спуску. Петро захворів. Я доглядала за ним сама. Жодних дзвінків, жодних візитів.
Коли я подзвонила старшій доньці Марійці, благаючи приїхати, вона відповіла: «У мене своя сімя, мам. Не можу все кинути». А потім сусідка розповіла, що бачила її в кавярні з подругами.
Наш син Тарас «працював без вихідних» хоча того ж дня викладав у Фейсбук фото з відпочинку в Єгипті. А Олеся, на яку ми продали половину речей, просто надіслала повідомлення: «Вибач, сесія. Не можу приїхати».
Найважче було вночі. Я сиділа біля Петра, годувала його ложкою курячого бульйону, тримала за руку, коли біль скривляв його обличчя. Я не чекала дива просто хотіла, щоб він знав, що він не сам.
Тоді я зрозуміла: ми самотні. Жодної підтримки, навіть мінімуму уваги. Ми віддавали їм усе носили поношені светри, щоб вони мали модні речі, не їздили нікуди, щоб вони могли відпочити.
А тепер? Тепер ми зайва турбота. І найгірше це навіть не образа. Це усвідомлення, що нас просто викреслили. Колись ми були потрібні. Тепер… ми як старі меблі, які ніхто не хоче перевозити.
Час від часу я чула сміх у підїзді сусіди приводили онуків. Чула, як подруга Галя розповідає про те, як донька везе її на відпочинок.
Моє серце завжди починало битися швидше, коли чула кроки біля дверей раптом хтось із них? Але це був лише поштар або курєр з сусідньої квартири.
Петро пішов у холодний листопадовий ранок. Стиснув мою руку і прошепотів: «Ти була найкраща, Ганю». Більше нікого не було. Ніяких квітів, ніяких поспішних поїздок. Лише я та медсестра, яка плакала більше за всіх моїх дітей разом узяті.
Я не їла два дні. Навіть не могла зварити собі чаю. Тиша була настільки густою, що здавалося мов у ваті. Його місце у ліжку залишалося порожнім, хоча я вже місяці не спала там.
Найжахливіше? Я навіть не злилася. Лише відчувала порожнечу. Дивилася на шкільні фото дітей у рамці й думала: «У чому ж ми помилилися?»
Через кілька тижнів я зробила те, чого ніколи не робила залишила двері відчиненими. Не через забудькуватість і не через надію, що хтось зайде. Просто було все одно.
І ось, одного дня, коли по телевізору йшло нудне ток-шоу, я почула стукіт. «Добрий день?» почулося з коридору.
На порозі стояла дівчина. Років двадцяти, з кучерявим волоссям і у светрі на три розміри більше. «Вибачте, мабуть, не ту квартиру», пробурмотіла вона. Могла би закрити двері. Але не стала. «Нічого страшного, сказала я. Хочете чаю?» Вона подивилася на мене, немов я зірку з неба зняла, потім усміхнулася. «Було б чудово».
Її звали Соломія. Вона тільки-но переїхала до сусідів після того, як мати вигнала її з дому. Ми пили чай і говорили про дрібниці. Вона розповіла, як працює у цілодобовому магазині, як іноді відчуває себе невидимою. «Знайомо», сказала я.
З того дня Соломія часто заходила. Іноді приносила надбиту вазочку, іноді книжку з бібліотечного розпродажу. Я почала чекати її кроків. Вона не вважала мене тягарем. Розпитувала про Петра. Сміялася з мо