Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як густий львівський сніг укриває місто. Розмова з чоловіком добігала кінця звичайний буденний дзвінок, яких були сотні за їхні чотирнадцять років шлюбу. Андрій, як завжди, звітував про «відрядження» у Харкові: усе гаразд, переговори йдуть за планом, повернеться через два дні.
«Добре, любий, тоді до завтра», сказала Оксана, відводячи телефон від вуха, аби завершити дзвінок. Та раптом щось зупинило її. На іншому кінці вона чітко почула жіночий голос, мелодійний і молодий:
«Андрійку, ну швидше! Я вже налила тобі каву»
Рука Оксани завмерла. Серце забилося так, ніби намагалося вискочити з грудей. Вона швидко притиснула телефон до вуха знову, але почула лише короткі гудки Андрій уже розірвав зєднання.
Оксана опустилася в крісло, відчуваючи, як під нею підгинаються коліна. В голові кружляли думки: «Андрійку Кава Хто в готелі робить йому каву?» Память підкидала дивні деталі останніх місяців: часті відрядження, дзвінки, які він приймав у коридорі, новий аромат у його авто.
Тремтячими пальцями вона відкрила ноутбук. Зайти в його пошту було легко пароль вона знала ще з тих часів, коли між ними не було таємниць. Квитки, бронювання готелю «Люкс для двох» у чотиризірковому «Маріотті» у центрі Харкова. І переписка. Маряна. Двадцять пять років, інструктор з йоги. «Кохання, коли ж нарешті? Ти ж обіцяв, що скажеш їй ще у вересні. Я чекатиму до кінця місяця, не більше.»
Оксані зробилося погано. Перед очима промайнув спогад про їхнє перше побачення з Андрієм він був простим менеджером, вона бухгалтеркою у дрібній фірмі. Разом збирали на весілля, жили в орендованій «однушці» на Троєщині. Раділи першим зарплатам, ділилися мріями. А тепер він директор з продажів, вона фінансовий директор тієї ж компанії, а між ними прірва у чотирнадцять років і двадцять пять років якоїсь Маряни.
У готелі Андрій нервово ходив по номеру.
«Навіщо ти це зробила?» його голос тремтів від злості.
Маряна лежала на ліжку, недбало загорнувшись у плюшевий халат. Її біляве волосся розсипалось по подушці.
«Ну й що? вона потягнулася, як кішка. Ти ж сам казав, що скоро підете розлучатися.»
«Я сам вирішу, коли! він здавлено прошипів. Оксана не дурна, вона все зрозуміла!»
«Ну й добре! Маряна різко підвелася. Мені набридло бути тією, кого ти ховаєш по готелях. Я хочу гуляти з тобою по Подолу, знайомитися з друзями, бути твоєю дружиною!»
«Ти поводишся, як дурнувата школярка», промовив він крізь зуби.
«А ти як страхополох! вона підскочила. Подивися на мене! Я молода, красива, я можу народити тобі дітей. А що може твоя Оксана? Тільки підводити баланс?»
Андрій схопив її за плечі: «Не смій так говорити про неї!»
«Знаю достатньо, вирвалася вона. Знаю, що ви давно спите в різних кімнатах. Коли ви востаннє були разом у відпустці?»
Андрій відвернувся до вікна. Десь там, у засніженому Львові, у їхній з Оксаною квартирі все руйнувалося. Чотирнадцять років спільного життя розсипались, як пісочний замок, від однієї репліки дівчини.
Оксана сиділа на кухні, стиснувши в руках холодну чашку кави. На телефоні двадцять пропущених дзвінків. Вона не піднімала слухавку. Що тут сказати? «Любий, я почула, як твоя коханка кличе тебе на каву»?
Пам’ять викидала кадри їхнього життя. Ось Андрій дарує їй обручку, впавши на коліна у «Цукерні». Ось вони заносьовують речі у свою першу квартиру. Ось він тримає її за руку на похоронах матері. Ось святкують його підвищення
А потім нескінченні аврали, кредити, ремонти.
Коли востаннє вони просто розмовляли? Коли сміялися над тим самим анекдотом?
Телефон знову завібрував. Повідомлення: «Оксанко, давай поговоримо. Я все поясню.»
Що тут пояснювати? Що вона постаріла? Що їхній шлюб став звичкою?
Оксана підійшла до дзеркала. Сорок три роки. Зморшки, які вже не сховаєш тональним кремом. Коли це сталося ця втома в очах, ця постійна тривога?
«Андрійку, де ти?» Маряна зустріла його насупленим поглядом, коли він повернувся з двору після чергової спроби додзвонитися.
«Не зараз, він сів у крісло, розхриставши краватку.
«Ні, саме зараз! вона підбігла. Я хочу знати, що буде далі!»
Андрій подивився на неї гарну, самовпевнену, повну сил. Такою була Оксана років тому. Як він міг так вчинити?
«Маряно, він потер чоло. Ти права. Треба все вирішувати.»
Вона засяяла: «Я знала