**Щоденник**
У вісімдесят пять я зрозуміла, що страшніше за все не залишитися наодинці, а благати дітей про дзвінок, знаючи, що ти їм у тягар.
Мамо, привіт, термісово потрібна твоя допомога.
Голос сина в трубці звучав так, ніби він говорив із набридливим підлеглим, а не з матірю.
Ніна Іванівна завмерла з пультом у руці, так і не ввімкнувши вечірні новини.
Васю, вітаю. Щось трапилося?
Та ні, усе гаразд, Василь нетерпляче зітхнув. Просто ми з Марічкою взяли гарячу путівку, виліт завтра вранці. А Барсіка нікому залишити. Возьмеш до себе?
Барсік. Величезний, слинявий дог, який у її маленькій «двушці» займав більше місця, ніж старий сервант.
Надовго? обережно запитала Ніна, вже знаючи відповідь.
Ну, на тиждень. Може, на два. Як піде. Мамо, хто, як не ти? У готель для собак його здавати це ж знущання. Він же такий ранімний.
Ніна Іванівна глянула на свій диван, оббитий світлою тканиною. Вона півроку відкладала на перетяжку, відмовляючи собі у дрібницях. Барсік знищить його за кілька днів.
Василю, мені не дуже зручно. Я ж тільки ремонт закінчила.
Мамо, який ремонт? у його голосі промайнуло роздратування. Шпалери переклеїла? Барсік вихований, просто не забувай з ним гуляти. Все, Марічка кличе, валізи збирати. Привеземо його за годину.
Короткі гудки.
Він навіть не запитав, як у неї справи. Не привітав із днем народження, яке було минулого тижня. Вісімдесят пять.
Вона чекала дзвінка цілий день, приготувала свій фірмовий салат, надягла нову сукню. Діти обіцяли заїхати, але так і не зявилися.
Василь надіслав коротке повідомлення: «Ма, з Днем! Завал на роботі». Галинка не написала нічого.
А сьогодні «термісово потрібна допомога».
Ніна Іванівна повільно сіла на диван. Справа була не в собі й не в пошкодженій оббивці.
Справа була в цьому принизливому відчутті своєї функції. Вона безкоштовна передержка, служба порятунку, остання інстанція. Людина-функція.
Вона згадала, як багато років тому, коли діти були маленькими, мріяла, щоб вони виросли й стали самостійними.
А тепер вона зрозуміла: страшніше за все не самотність у порожній квартирі. Страшніше із замиранням серця чекати дзвінка, знаючи, що ти потрібна лише тоді, коли від тебе щось потрібно.
Благати про їхню увагу, виторговувати її ціною власного комфорту й гідності.
За годину у двері подзвонили. На порозі стояв Василь, тримаючи за повідок величезного пса. Барсік радісно рванув усередину, залишаючи на чистій підлозі брудні сліди.
Мам, ось корм, ось іграшки. Гуляти тричі на день, памятаєш. Все, ми біжимо, а то на літак запізнимося! він сунув їй у руки повідок, чмокнув у щоку й зник за дверима.
Ніна Іванівна залишилася стояти посеред передпокою. Барсік уже діловито обнюхував ніжки крісла.
Із глибини квартири донісся звук рвучихся шпалер.
Вона глянула на телефон. Може, подзвонити дочці? Галю, може, вона зрозуміє? Але палець завмер над екраном.
Галинка не дзвонила вже місяць. Напевно, теж зайнята. У неї своє життя, своя родина.
І в цю мить Ніна Іванівна вперше не відчула звичної образи. Замість неї прийшло щось інше. Холодне, ясне й дуже трезве усвідомлення. Годі.
Ранок почався з того, що Барсік, вирішивши проявити любов, стрибнув на ліжко й залишив на білосніжній простирадли дві брудні плями розміром із блюдце.
Новий диван у вітальні був роздертий у трьох місцях, а улюблена фіалка, яку вона вирощувала пять років, лежала на підлозі з обгризаним листям.
Ніна Іванівна налила собі валерянки прямо з пляшки й набрала номер сина. Він узяв трубку не одразу.
На тлі лунав шум хвиль і сміх Марічки.
Мамо, що? У нас усе чудово, море кайф!
Василю, я про собаку. Він розносить квартиру. Роздер диван, я не можу з ним впоратися.
Як це? щиро здивувався син. Він ніколи нічого не дер. Може, ти його зачиняєш? Йому потрібна свобода. Мамо, ну не починай, га? Ми тільки прилетіли, хочемо відпочити. Просто погуляй з ним довше, і він заспокоїться.
Я гуляла з ним дві години вранці! Він так тягне повідок, що я ледь не впала. Василю, забери його, будь ласка. Знайдіть іншу передержку.
У трубці зависла пауза. Потім голос Василя став жорстким.
Мамо, ти серйозно? Ми на іншому кінці світу. Як я його заберу? Ти ж сама погодилася. Чи ти хочеш, щоб ми зараз усе кинули й прилетіли через твої капризи? Це егоїзм, мам.
Слово «егоїзм» вдарило навідмаш. Вона, яка все життя жила для них, егоїстка.
Я не капризую, я
Все, мам,