Коли мені виповнилося 65, ми з чоловіком усвідомили: наші діти більше не потребують нас. Я вперше задумалася: троє дітей, яким ми віддали весь свій час, сили й гроші, отримали все, що хотіли, і просто залишили нас позаду. Син навіть не бере слухавку, коли я дзвоню. Часом ловила себе на думці: чи хтось із них принесе нам хоча б склянку води, коли ми знеможемо?
Я вийшла заміж у 25. Микола був моїм однокласником і довго залицявся навіть вступив на той самий факультет, аби бути поруч. Через рік після скромного весілля народилася наша донька. Миколі довелося кинути навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку.
Ті часи були важкими. Чоловік працював без відпочинку, а я вчилася бути матірю, паралельно намагаючись закінчити університет. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перейти на заочне, а Микола трудився ще наполегливіше.
Та ми виростили обох: старшу доньку Соломію та молодшого сина Богдана. Коли Соломія пішла до школи, я нарешті знайшла роботу за фахом. Життя покращало: у Миколи зявилася стабільна посада з гарною платнею, і ми облаштували власний дім. Та ледь віддихнули я знову завагітніла.
Народження третьої дитини, Маряни, знову стало випробуванням. Чоловік працював удвічі більше, а я цілком присвятила себе малій. Не знаю, як ми викрутилися, але поступово виправилися. Коли Маряна пішла до першого класу, я відчула полегшення.
Проте труднощі не закінчилися. Соломія, ледь розпочавши навчання в університеті, оголосила, що виходить заміж. Ми не заперечували адже самі одружилися рано. Весілля та допомога з житлом забрали чимало коштів.
Богдан теж захотів окрему оселю. Ми не могли відмовити, тож взяли ще одну позику й купили йому квартиру. Швидко пощастило він влаштувався в престижну фірму.
Коли Маряна закінчувала школу, вона мріяла про навчання за кордоном. Було важко, але ми знайшли гроші, щоб відправити її. Вона поїхала і ми залишилися самі.
З часом діти бува