Сьогодні мені виповнилося 65, і я вперше задумалася: наші діти, яким ми з чоловіком віддали себе цілком, більше не потребують нас. Троє дітей, яким ми віддавали час, сили й гроші, отримали все, що хотіли, і просто пішли. Син навіть не бере слухавку, коли дзвоню. Іноді думаю: чи хтось із них принесе нам хоча б склянку води, коли ми знеможимо?
Я вийшла заміж у 25. Тарас був моїм однокласником і довго залицявся. Навіть вступив на той самий факультет, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла, і народилася наша донька. Тарасу довелося кинути навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку.
Ті часи були важкими. Чоловік працював без відпочинку, а я вчилася бути матірю, паралельно намагаючись закінчити університет. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перейти на заочне, а Тарас працював ще більше.
Попри всі труднощі, ми виростили двох дітей: старшу Софійку та молодшого Максимка. Коли Софія пішла до школи, я нарешті знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: у Тараса зявилася стабільна робота з гарною зарплатою, ми облаштували власний дім. Але ледь відчули полегшення я знову завагітніла.
Народження третьої дитини стало новим випробуванням. Тарас працював на межі сил, а я присвятила себе молодшій донечці, Оленці. Не знаю, як ми викрутилися, але поступово стало легше. Коли Оля пішла до першого класу, я нарешті зітхнула.
Але труднощі не закінчилися. Софія, тільки вступивши до університету, оголосила, що виходить заміж. Ми не перечили адже самі одружилися рано. Весілля та допомога з житлом забрали чималу частину заощаджень.
Максим теж захотів своє житло. Ми не могли відмовити, тому взяли ще одну позику й купили йому квартиру. На щастя, він швидко влаштувався на добру роботу.
Коли Оля закінчувала школу, сказала, що мріє вчитися за кордоном. Тоді було важко, але ми зібрали гроші, щоб відправити її. Вона поїхала, і ми залишилися самі.
З часом діти навідувалися все рідше. Софія, хоча й жила в тому ж місті, рідко приходила. Максим продав квартиру, купив нову в Києві, і тепер навіть рідніше дзвонить. А Оля після навчання залишилася за кордоном.
Ми віддали дітям усе: час, молодість, гроші, а в підсумку стали для них ніким. Ми не чекаємо допомоги чи грошей. Хочемо лише одного щоб іноді чути їхні голоси, щоб вони заходили, казали тепле слово.
Але, схоже, це вже минуло. І тепер я думаю: може, настав час перестати чекати й почати жити для себе? Може, у 65 років ми заслужили трохи щастя, яке завжди відкладали на потім?