Колеса вагона відбивали такт моєї довгоочікуваної подорожі. Три місяці я відкладала гривні на цю поїздку, три місяці мріяла про Карпати, про запах ялинового лісу та сонячні промені, що пробиваються крізь гірські вершини. Купе поки що було пусте, і я насолоджувалася цією рідкісною миттю залишитися наодинці зі своїми думками.
Я акуратно розклала на столику свої запаси: домашні голубці, загорнуті у пергамент, баночку квашеної капусти, бутерброди з салом, груші та термос із запашним узваром. Усього цього мало вистачити на довгу дорогу. Я вже уявляла, як буду смакувати обід, спостерігаючи за мальовничими краєвидами за вікном, як буду читати книжку, потягуючи узвар із улюбленої глиняної чашки.
Потяг уповільнив хід, наближаючись до станції. Я навіть не звернула уваги на метушню в коридорі яка різниця, коли попереду мене чекали гори та два тижні спокійного відпочинку?
Але доля мала на мене інші плани.
У купе увірвалися сусіди: чоловік невисокого зросту з розкуйовдженим волоссям і круглим животом, його дружина жінка з голосом, що лунав на весь вагон, і їхній син, хлопчик років десяти, з такою ж нахабною вдачею, як і батьки. Вони галасливо влаштовувалися, кидаючи речі куди завгодно.
“Ну нарешті!” прогриміла жінка, важко опускаючись на полицю. “Думала, ноги відваляться, поки ми ці валізи тягнули!”
“Ти ж сама наполягала взяти стільки добра!” буркнув чоловік.
“Це не дурниці, а необхідне!” відрубала вона.
Хлопчик мовчки зліз на свою полицю і одразу ж почав хрустіти сухариками.
Я намагалася зберегти спокій. Адже вони теж їхали відпочивати, мали право на емоції. Може, заспокоїться, і ми якось дотягнемо до кінця шляху.
Але мої сподівання розвіялися вже за півгодини.
“Ой, а що це у вас таке смачненьке?” жінка, яка представилася Галиною, жадібно подивилася на мій стіл. “Ми теж взяли з собою провізію, ось!”
Вона витягла з сумки два варених буряка та підвялений помідор і поклала їх поряд із моїми охайно упакованими продуктами.
“Теж виставляємо на спільний стіл!” оголосила вона з виглядом, ніби зробила мені велику ласку.
Щось у мені стиснулося, але я ще сподівалася, що це кінець.
Даремно.
Чоловік, який назвався Богданом, без жодних церемоній розгорнув мої голубці і відкусив половину.
“Ого, домашні!” промовив він, жуючи. “Справжня господиня!”
“Богдане, дай і мені!” простягнула руку Галина.
“Вибачте, я намагалася втрутитися, але це моя їжа. Я готувала її для себе на всю дорогу.”
Вони подивилися на мене, ніби я щойно сказала щось дивовижно неввічливе.
“Та ну вас! обурилася Галина. Як це можна? Виставили їжу на стіл значить, запрошуєте інших! Це ж елементарна культура!”
“Ми ж теж своє виставили, додав Богдан, показуючи на жалкі буряки. Частуйтесь на здоровя!”
Тим часом їхній син засунув брудні пальці в мою банку з капустою.
“Кисленька!” заявив він, жуючи.
Я відчула, як обурення піднімається до горла. Не через саму їжу через цю зухвалу нахабність, через те, що вони споживали мої запаси, наче це було їхнє законне право.
“Послухайте, спробувала говорити рішуче, я нікого не запрошувала. Це мої продукти, і я розраховувала, що їх вистачить аж до прибуття.”
“Та годі вам! відмахнулася Галина, накладаючи собі мій голубець. Чого скупитесь? У нас самого мінімум, але ми ж не забороняємо вам їсти наші запаси!”
Богдан у цей час уже доїдав мої бутерброди, а синок виловлював останні шматочки капусти.
Я вийшла в коридор, щоб перепочити. Сльози навернулися на очі не через їжу, а через це принизливе відчуття безсилля. Як так можна? Як можна бути настільки безсоромними?
“Все добре?” почувся спокійний чоловічий голос.
Я обернулася. Поруч стояв стрункий молодик із добрими очима.
“Так ні” я не знала, що відповісти.
“Мене звати Тарас. Щось трапилося?”
Я коротко розповіла йому про ситуацію.
“Зрозуміло, кивнув він. Почекайте тут.”
Через кілька хвилин Тарас повернувся.
“Гадаю, тепер вони трохи переглянуть свою поведінку.”
Коли я зайшла в купе, атмосфера змінилася. Мої сусіди сиділи тихо, а Галина навіть несміливо запропонувала мені свій буряк.
“Ми перепрошуємо, пробурмотів Богдан. Ми не знали, що ви подорожуєте не самотужки.”
“Якби знали, що ваш е супутник такий серйозний, ми б і не чіпали ваших продуктів!” додала Галина.
Я не розуміла, про що вони, але Тарас лише посміхнувся, коли я зустріла його пізніше в коридорі.
“Що ти їм сказав?”