**Щоденник Світлани Коваль**
Через вікно купе світилися золоті промені вечірнього сонця, а колеса постукували, наче віщували щось доброго. Три місяці я збирала гроші на цю подорож до Одеси, три місяці мріяла про теплий пісок, солодкий запах моря та вечори без турбот. Купе було тихим, і я з насолодою розкладала свої припаси: домашні котлети в пергаменті, баночку маринованих грибочків, бутерброди з салом, яблука та термос із запашним чаєм. Усе це мало стати моїм обідом і вечерею на довгій дорозі.
Але доля завжди має свій план.
На станції в купе ввірвалися нові сусіди: дядько з густим чубом і трохи на підпитку, його дружина, жінка з голосом, як ринок у суботу, та їхній синок, схожий на матір, як дві краплі води. Вони засипали купе своїми речами, гучно обговорюючи, хто скільки валіз тягнув.
“Оце так нарешті!” оголосила жінка, падаючи на полицю. “Аж ноги болять!”
“Ти ж сама наполягала на цьому дурнику!” буркнув чоловік.
“Барахло? Це ж необхідні речі!” відсікла вона.
Я намагалася не звертати уваги. Може, заспокоїться?
Не заспокоїлась.
За півгодини жінка, яка представилася Галиною, втупилася на мої припаси. “Ой, а що це у вас таке смачненьке?” спитала вона, витягуючи з сумки два зівялих бурячки та шматок хліба. “Ми теж своє покладемо, будемо ділитися!”
Щось у мені стиснулося.
Її чоловік, Тарас, без церемоній відкрив мої котлети. “Оце так смакота!” похвалив він, жуючи.
“Дай і мені!” простягла руку Галина.
“Вибачте, але це моя їжа”, спробувала я втрутитися.
Вони подивилися на мене, наче я щось нелюдське сказала.
“Як так? Виставили на стіл! Значить, запрошуєте!” скрикнула Галина.
“Ми ж теж своє дістали!” показав Тарас на їхній мізерний внесок.
А їхній синок вже рився в моїй банці з грибами.
Я вийшла в коридор. Не тому, що їжу шкодувала, а тому, що відчула себе безпорадною. Я стояла біля вікна, дивилася на поля, і сльози самі котилися по щоках.
“Вам допомогти?” почула я за спиною.
Поруч стояв високий чоловік із спокійним поглядом.
“Все добре”, пробурчала я.
“Не схоже”, сказав він. “Я Андрій. А вас?”
“Світлана”.
Я не знаю, чому розповіла йому все. Але він слухав уважно.
“Ясно”, сказав він. “Почекайте тут”.
Через пять хвилин він повернувся.
“Думаю, тепер вони поводитимуться пристойніше”.
Я не розуміла, що сталося. Але коли зайшла в купе Галина і Тарас мовчали, а їхній синок сидів, занурений у телефон.
“Світлано, вибачте, ми ж не знали, що ви не самі”, пробубнів Тарас.
“Якби знали, що їжа і для вашого чоловіка…” додала Галина.
Який чоловік?
Наступної зупинки вони вибігли і повернулися з пиріжками, фруктами і квасом.
“Це вам. Як вибачення”.
Вечір ми провели в мирі.
А коли я зустріла Андрія в коридорі, він усміхнувся:
“Я їм сказав, що працюю в поліції. І що крадіжка їжі це теж злочин”.
Я сміялася.
“А ви справді полісмен?”
“Може, так. А може, ні. Але вони ж не ризикнуть перевіряти”.
Потім він запросив мене на вечерю в Одесі.
Я погодилась.
Колеса продовжували відстукувати ритм. Але тепер це був ритм не просто подорожі, а чогось нового, чогось, що тільки починалося.