Наталя навіть не думала запрошувати Василя жити до неї. Зустрічатися це одне, але жити під одним дахом зовсім інше. У суботу вона чекала його на звичайну прогулянку. Коли ж відчинила двері, то ледве не зомліла перед нею стояв Василь із двома величезними чемоданами.
Наталя сиділа в кріслі, переглядаючи фото на телефоні. Ось вони з Василем годують лебедів у парку, ось гуляють під осіннім дощем, а ось їхній перший спільний похід за грибами. Півроку знайомства промайнули, як один день.
Познайомилися вони на сайті знайомств. Їй шістдесят один, йому шістдесят чотири. Обоє розлучені, діти давно виросли і живуть окремо.
Василь їй відразу сподобався освічений, доброзичливий, з гарним почуттям гумору. Він не шукав ні кухара для своїх синів, ні господині для будинку. Просто хотів знайти цікаву людину для спілкування.
Зустрічалися вони два-три рази на тиждень: театри, виставки, кав’ярні, прогулянки Києвом, поїздки на дачу до її подруги Надії. Наталі подобалася така свобода стосунків без зобовязань, але з душевною близькістю.
Наталю, розкажи, як тобі живе́ться? запитав Василь одного разу ще на початку їхнього знайомства.
Добре. Спокійно, тихо. Живу сама вже пять років, звикла.
А не нудно?
Буває. Але в мене є подруги, доньки заходять. А тепер і ти є.
Приємно це чути.
Після розлучення Василь знімав однокімнатну квартиру у старому будинку. Часто скаржився, що господарка вимагає забагато, а ремонту не робить.
Але що поробиш? зітхав він. Власного житла нема. Після розлучення все дісталося колишній дружині. Їй ще батьки квартиру купили, а те, що я там ремонт робив за свої, ніхто не врахує.
А не думав купити щось своє?
І де ж на квартиру стільки гривень взяти?
Наталя розуміла. У неї була трикімнатна квартира в гарному районі вона заробляла на неї все життя. Доньки давно жили окремо, тому місця було багато.
Але їй і на думку не спадало запрошувати Василя до себе. Зустрічатися це одне, але жити разом зовсім інше.
У суботу Наталя чекала Василя на прогулянку. Відчинила двері і аж похолола: перед нею стояв він із двома великими чемоданами.
Василю, що сталося? здивовано запитала вона.
Наталю, можна зайти? Зараз поясню.
Вони пройшли у вітальню. Василь поставив чемодади в коридорі й сів на диван.
Господарка здає квартиру. Каже, щоб за тиждень звільнив.
І що тепер?
А тепер мені нікуди йти. Шукати нове житло одразу не вийде, та й грошей немає.
Наталя почала розуміти, до чого він веде.
Наталю, я подумав… Ми вже півроку разом, знаємо один одного. Може, спробуємо жити під одним дахом?
Разом? перепитала вона.
Ну так. У тебе ж три кімнати, місця багато. Я не буду нахлібником працюю, можу допомагати з витратами.
Василю, але ми ж ніколи про це не говорили.
Навіщо було говорити заздалегідь? Життя саме все вирішило.
Наталя почувалася збентежено. Вона не була готова до такого повороту.
Мені потрібно подумати.
А що тут думати? Ми ж кохаємо одне одного.
Кохання та спільний побут це різні речі.
Чому різні? У нашому віці треба вирішуватися.
На що саме?
На серйозні стосунки. Якщо вже зустрічаємося, то чому б не бути разом?
Наталя глянула на чемодади в коридорі. Виходило, що Василь уже все вирішив за неї привіз речі й ставив перед фактом.
А якщо я не хочу?
Не хочеш щастя?
Не хочу, щоб хтось приїжджав до мене без мого дозволу.
Наталю, не сердься. Я ж не зі зла. Просто так склалися обставини.
Обставини не складаються. Їх створюють люди.
Що ти маєш на увазі?
Те, що треба було спочатку обговорити зі мною, а потім уже везе́нчати чемодани.
Василь замовк, обдумуючи її слова.
Гаразд. Давай обговоримо зараз. Я пропоную нам жити разом.
А я відмовляюся.
Чому?
Бо мені подобається жити самій. Подобається наше спілкування, але жити разом я не хочу.
Але чому? Ми ж підходимо один одному.
Для прогулянок і розмов так. Але не для побуту.
А в чому різниця?
Побут це кожного дня. Це звички, порядки, компроміси.
Ну то й що? Можна ж підлаштуватися.
А я не хочу підлаштовуватися. Мені добре, як є.
Василь виглядав розчарованим.
Наталю, а якщо я запропоную офіційно одружитися?
Навіщо?
Як то навіщо? Щоб усе було як у людей.
Василю, шлюб нічого не змінить. Я все одно не хочу жити разом.
Тоді який сенс у наших стосунках?
Той самий, що й був. Ми бачимося, спілкуємося, проводимо час разом.
А що далі?
А далі продовжуємо так жити.
Та це ж несерйозно!
Чому? Мені так комфортно.
А мені ні. Я хочу стабільності.
Якої саме? Наталя сіла навпроти.
Звичайної. Сімейної. Щоб проки