Костю, ти що, з глузду зїхав? Гадаєш, я тебе до себе грошей заради запрошую? Мені тебе шкода, ось і все.
Костик сидів у візку й дивився крізь запотелі вікна на пустий госпітальний дворик. Ще недавно там гуляли пацієнти, але зима взяла своє тепер лише сивий сніг та безлюдні лавки.
Він був тут сам. Ще тиждень тому в палаті лежав Юрко Марусич веселун, актор з театрального, що розповідав історії так, ніби грав у виставі. До нього щодня приходила мати з паляницями та варениками, якими він ділився з Костею.
А тепер тиша. Навіть медсестра Даринка з ясними очима змінилася на сувору Людмилу Аркадіївну. Вона ніколи не посміхалася, голос мала різкий, але… уколи ставила так, що й не болить.
Ну, чого розлігся? Лягай! гукнула вона, тримаючи шприц.
Кость послухався. Вона швидко перевернула його, і голка ввійшла в вену майже непомітно.
Готово. Лікар був? спитала вона вже біля дверей.
Ні… Може, пізніше.
Чекай. І біля вікна не витріщайся продує.
Хотів образитися, та не вийшло. У її словах була турбота.
А турботу Кость знав мало. Він сирота. Батьки загинули в пожежі, коли йому було чотири. Врятувала лише мама, викинувши його у сніг, перш ніж дах впав.
З тих пір дитбудинок. Потім кімната в гуртожитку. Самотність.
…А через два місяці лікар виписав його.
За кілька тижнів на милиці встанете. Вас хтось зустріне?
Кость кивнув, брешучи.
Але Людмила Аркадіївна розкусила:
Як додому їхатимеш? Сам не впораєшся.
Він мовчав.
Поїдеш до мене. У мене вільна кімната.
Він вагався. Але де ж йому ще дітися?
Згоден… тільки грошей у мене нема.
Вона розлютилася:
Ти що, з глузду зїхав?! Я тебе не за гроші запрошую!
…В її будиночку пахло хлібом і печивом. Він жив там тижнями, поки не зміг ходити. А коли настав час їхати, Людмила Аркадіївна заплакала на порозі:
Може, залишишся?
Він залишився.
А через кілька років на його весіллі вона сиділа на місці матері. А ще пізніше тримала на руках онучку теж Людмилу.