Колись я пережив друге розлучення й вирішив, що кохання не для мене. Я не хотів нікого близько, навмисно робив себе непривабливим, ніби захищаючись від нових ран. Але одного дня зустрів її Маріанну. З першого погляду вона вразила мене своєю світлістю. Той вечір став початком нашого шляху, і тоді ми навіть не здогадувалися, як зміниться наше життя.
Сімнадцять років ми йшли поруч. Вона була не лише дружиною найвірнішою подругою, опорою. Її розум, сила духу, ніжність дивували мене щодня. Вона вміла підтримати в найтяжчі хвилини, розсмішити навіть у безвиході. Ми сміялися, мріяли про майбутнє, створювали власні звичаї, які обернулися нитками нашого спільного життя.
Коли лікарі сказали про рак, ми знали боротьба буде жорстокою. Вона трималася вісімнадцять місяців мужньо, без слів жалі. Але хвороба взяла гору. Три місяці тому я поховав її. Ця рана досі кривавить, немов учорашня.
Єдине, що не дає мені потонути у власному горі, наш син. Він моя опора. Коли бачу його усмішку, його дитячу здивованість світом, розумію: моє життя ще має вагу. Бути батьком великий дар, який не дає зникнути у темряві.
Я намагався приготувати себе до втрати. Уявляв, як буду жити один, як впораюся без її порад. Але гірше за все дрібниці. Ті, що нагадують про її відсутність щодня.
Наприклад, ми завжди дивилися «Старі речі» по неділях. Сиділи на дивані, сперечалися про вартість старовинних речей, сміялися. Тепер я дивлюся сам. Поруч тиша. І кожен раз серце стискається від болю.
Або засинання. Можна обіймати подушки, шукати тепла, але воно ніколи не буде справжнім. Її місце залишається порожнім, і ця пустота болить фізично.
Та я живу далі. Вчуся знаходити радість у малому: у сміху сина, у вечірніх прогулянках Києвом, у ритуалах, що залишилися після неї. Намагаюся памятати наше щастя, нашу любов, яка й досі гріє мене зсередини.
Син став моєю метою. Його обійми, його щоденні відкриття те, що дає мені сили дихати, навіть коли душа розривається. Я навчився цінувати кожен день, бо жодна людина не вічна.
Колись я думав, що не переживу цього. Але любов до дитини, спогади про Маріанну вони тримають мене на плаву. Життя не закінчується зі смертю коханої. Воно продовжується у тому, що ми залишаємо іншим, у памяті, у маленьких справах, у яких вона живе.
Темні хвилі горя приходять, але я знаю: наша любов не зникла. Вона у синові, у музиці дощу за вікном, у спогадах. І це дає мені віру, що можна йти далі, тримаючи її образ у серці.