У глибокому лісі, де тіні здавались вічними, під старим дубом сидів дідусь. Його руки тремтіли від холоду, а очі наповнювались розпачем. Власні діти привели його сюди й кинули, наче непотрібну річ.
Роки вони чекали на його смерть. Спадок велика хата, землі та гроші мав дістатися їм. Та старий не вмирал. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його посеред глухого лісу, без їжі й води, сподіваючись, що звірі зроблять свою справу, а поліція спише все на трагічний випадок.
Бідолаха, притулившись до дерева, здригався від кожного шелесту. Десь далеко вив вітер, але поміж його поривами лунав інший звук вовчий виття. Він знав: кінець близько.
Боже мій Невже так усе й закінчиться? прошепотів він, складаючи руки в молитві.
Раптом тріснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближались. Дід намагався підвестись, але тіло не слухалось. В темряві він розгледів постать із чагарників вийшов вовк.
Звір повільно наближався до стежки. Його шерсть виблискувала під місяцем, а очі палали, немов вугілля. Він оскалив ікла й підійшов ще ближче.
«Оце кінець», подумав дід.
Він заплющив очі й почав голосно молитись, чекаючи гострої болю. Та раптом сталося щось неймовірне.
Вовк не напав. Він підійшов, зупинився біля діда і тихо завив, наче говорив щось.
Старий, не розуміючи, простягнув руку і на його подив, звір не відступив. Навпаки, дозволив торкнутись своєї густої шерсті.
Тоді дід згадав. Багато років тому, коли він ще був сильним, знайшов у лісі молодого вовка, що потрапив у пастку мисливців. Без страху, ризикуючи життям, він розібрав смертельні заліза й звільнив звіра. Той тоді втік, не озирнувшись але, схоже, ніколи не забув.
Тепер той самий хижак стояв перед ним, нахиливши голову, немов перед рятівником. Вовк присідав ще нижче, даючи зрозуміти: сідай.
З останніх сил дід вхопився за його шию. Звір піднявся й поніс його через темний ліс. Старий чув, як тріщать гілки під лапами вовка, бачив тіні інших звірів, але ніхто не наважувався підійти.
За кілька верст зявилось світло село. Люди, почувши гарчання, вибігли й побачили диво: величезний вовк акуратно поклав біля їхніх воріт слабкого, але живого діда.
Коли старого завели під дах, оточили добрі люди, він розридався. Не від страху, а від усвідомлення, що звір виявився людянішим за власних дітей.