Колись давно, у маленькому містечку під Києвом, жила собі Оленка. Одного разу вона зібрала речі й вирішила піти від чоловіка.
Куди? здивовано запитав він.
Тобі що, різниця? Квартиру звільняй, вона наша з батьком. Здаватиму її. Мені гуляки тут не потрібні. Шукай собі новий прихисток.
Оленка повернулася з роботи й знову побачила чоловіка в компанії друзів. За столом сиділи сусід Іван та його брат Грицько, який приїхав у гості. Вони вже третій день святкували його приїзд.
Її чоловік, Тарас, зазвичай не був схильний до гульбищ. Рідко, хіба що на великі свята. Але тут старий друг, спільні спогади. Тарас розумів, що це недобре, але відмовити не міг.
Ти мені друг чи не друг? наполягав Грицько.
Тарасе, провожай своїх товаришів і йди спати. Вони ледь на ногах тримаються.
Замовкни, жінко! гаркнув Грицько.
Оленко, ми вже йдемо, тихо промовив Іван, підвівшись зі столу.
Як ти смієш так звертатися до моєї дружини?
Заспокойся. Усі розходяться.
Оленка випровадила гостей, чоловіка вклала на диван і взялася за прибирання. Незабаром мала прийти свекруха. Нехай побачить, чим її син займається!
Вона встигла все прибрати до приходу Наталії Петрівни. Навіть приготувала вечерю, бо гості зїли всі запаси. Те, що залишилося, пішло у смітник.
Наталіє Петрівно, Софійко, як я за вами сумувала!
Матусю, а в бабусі є кошеня. Воно руде! Дідусь каже, що воно хитра морда.
Софійко!
Дідусь так каже!
Мийте руки, будемо вечеряти й чай пити.
А де Тарас? Дзвонила йому не відповідає.
Спить. Третій день з сусідом гуляють. Приходжу з роботи виганяю, а вранці все починається знову. Може, виставити його зранку без ключів? Поки цей Грицько не приїхав, усе було добре. А тепер я дізналася він залишається назавжди. Квартира у них із братом спільна. Дружина Івана не дозволяє гуляти діти маленькі, ось вони й лізуть до нас.
Вони ж друзі з дитячого садка. Як ми сюди переїхали, так і товаришують. Але цього більше не буде. Вам треба переїжджати.
Куди? Будинок ще не добудований, хоча залишилося зовсім трохи. Треба зїздити, подивитися. Та й як його покинути?
Сам прибіжить.
Хто це прибіжить? у дверях зявився Тарас.
Ти. Хто ж ще? Ось уже прибіг чи їжа привабила, чи щось інше?
Нічого не хочу.
І добре. Оленка збирає речі й іде від тебе.
Куди?!
Тобі що, різниця? Квартиру звільняй вона наша з батьком. Здаватиму її. Мені гуляки тут не потрібні. Шукай собі житло.
Яке житло, мамо? Грицько остовпів. У нас же будинок будується!
Будинок? А ти подумай чий він? Хто вкладав гроші? Оленка й ти. Але ти вклав наші гроші. У будинку житимуть Оленка й Софійка. Оленко, не стої, збирай речі.
Я не віддам доньку!
Ой, налякав!
Вона моя! Оленка не має до неї відношення!
А коли вона замінила їй матір мала? Тобі не соромно? Вона їй мати! І не смій при доньці таке говорити. Краще збирай речі.
Мамо, я ж твій син!
І що? Завтра квартира має бути вільною. Зараз ми з дівчатами їдемо.
Куди?!
Оглядати їхній будинок і підганяти будівельників. Там уже майже готово. Меблі замовимо.
А я?
Що ти все питаєш? У тебе є друзі прихистять.
Ні, так не можна!
Я вже сказала все. Оленко, зібрала? Тоді поїхали. Ключі від машини візьмеш.
На моїй машині?!
А ти хочеш, щоб ми пішки пішли? Тобі за кермо не можна.
Зараз поїдемо до нас, а завтра подивимося будинок, сказала свекруха. Вихідні попереду. Провітримось, відпочинемо. А він хай думає.
Зранку Тарас із речами стояв на порозі батьківської хати. З матірю жартувати було марно. Якщо вона щось сказала так і буде.
Тобі чого?
Мамо, ти ж казала звільнити квартиру. Все, вона вільна. Поки що до вас, а потім знайду де жити. Софійку й Оленку заберу. А де вони?
Поки що тут, але скоро поїдемо дивитися будинок.
Я їх шукав Мамо, давай поговоримо. Я винен. Це все брати. Ну, ти ж знаєш Грицька й Івана. Від них не відчепишся.
Саме тому ти більше там не живеш.
Оленка й Тарас помирилися. Вона була глибоко обра