Коли Ярина поверталася з роботи пятничним вечором, вона й гадки не мала, що цей день назавжди змінить її життя. Відчинивши двері, вона, як завжди, гукнула:
Любий, я вдома!
Тиша. У хаті було неприродньо тихо.
«Дивно Він мав уже бути тут», подумала вона, йдучи до спальні.
Відчинила двері й завмерла на порозі. Її чоловік, Тарас, стояв біля ліжка і поспіхом складав речі у валізу.
Тарасе Що ти робиш? прошепотіла вона, не вірячи власним очам.
Відїжджаю, відповів він байдуже, навіть не подивившись на неї.
Відїжджаєш? Чому?! Що сталося?
Через твого батька, кинув він роздратовано.
Мого батька? Яке він має до цього відношення?
Ярина не розуміла ні слів, ні причин, ні того, що відбувалося. А перед її очима розвалювалося їхнє спільне життя, якому вона віддала стільки любові, терпіння та тепла.
Познайомилися вони, коли Ярині було двадцять вісім. Тарас був на вісім років старший впевнений у собі, чарівний, досвідчений. Тоді їй здалося, що вона знайшла справжнього чоловіка. Родичі, подруги усі наполягали, що час одружуватися. «Годинник не зупиниться», казали їй. «Не вічна ж ти дівчина». Ярина почала дивитися на кожного чоловіка як на потенційного нареченого і це лякало їх.
Але з Тарасом було інакше. Вони зустрілися в кафе через спільного знайомого, і розмова пішла легко. Він був чемним, уважним. А коли дізнався, що у Ярини є власна квартира, новий автомобіль, гарна посада в міській раді та батько-бізнесмен раптом став ще ніжнішим.
Через рік вони влаштували розкішне весілля. Усе сплатив її батько. Тарас не заперечував. Навпаки із задоволенням погодився на роботу продавцем в одному з магазинів тестя.
Спочатку їхнє спільне життя нагадувало казку: подорожі за кордон, вечері, подарунки. Лише одна деталь псувала картину Тарас ніколи нічого не платив. Завжди Ярина. Спочатку вона не звертала уваги. Потім почала просити. Згодом благати.
Чому я маю утримувати все сама? скаржилася подрузі. Я хочу почуватися жінкою, ніжною, дбайливою.
Але Тарас лише сміявся:
Люба, не вигадуй. Усе добре. Не забивай собі цим голову.
На роботі він ледве щось робив, годинами сидів у телефоні, а гроші, які заробляв, клав на свій рахунок. Ярина навіть не підозрювала.
Поки не захворіла. Серйозно. Місяць провела у лікарні. Батьки відвідували її щодня; Тарас рідко. Коли вона повернулася додому, то застигла від жаху: бруд, немиті тарілки, сміття на підлозі.
Ти навіть не прибрав?! скрикнула вона.
Навіщо? Це жіноча робота, відповів він байдуже.
Але ж я була у лікарні, Тарасе! І навіть тепер я маю все прибирати сама?!
Ти вже вдома, чи не так? Тож роби це.
Тремтячи від слабкості, Ярина викликала клінінг. Лікар попередив: одужання займе щонайменше рік. А про вагітність не могло бути й мови.
Через рік, коли лікарі нарешті дозволили, вона, радісна, розповіла чоловікові.
Уяви? Ми вже можемо Можемо планувати!
Я зайнятий. Не найкращий момент, буркнув він, не відриваючись від джойстика. Консоль, яку вона йому подарувала, тепер була його головним інтересом.
Минули тижні. Він і далі ігнорував її. Аж одного дня зізнався:
Знаєш, Ярино Я йду. І не хочу мати від тебе дитину.
Що ти кажеш?!
Я тебе не люблю. Ніколи не кохав. Був із тобою, бо це було вигідно. Квартира, гроші, авто. А тепер я натомівся. Більше ти мені не потрібна.
Зачинив валізу, поклав туди консоль і вийшов.
Ярина не їла, не спала. Днів три сиділа вдома, дивлячись у порожнечу. Батьки, стурбовані, приїхали. Побачивши її стан, батько ледве стримав гнів.
Вони забрали її до заміського будинку. Тараса звільнили тієї ж ночі. Незабаром батько Ярини, Іван Петрович, зробив кілька дзвінків і рахунок зятя заморозили. Усі його «заощадження» зникли.
Тарас залишився з нічим: без роботи, без житла. Ледве вистачало на оренду кімнати. Що робити далі він не знав.
Ярина через кілька місяців знайшла нову роботу. Там вона зустріла чоловіка на імя Олег. Він не був молодим, але був чесним, спокійним, і з першого погляду виявив до неї повагу та доброту.
За півроку сталося диво: дві смужки на тесті. Сльози, сміх, дзвінок батькам і безмежна вдячність за те, що колись вона знайшла в собі сміливість сказати «годі».