Того дня до мене зайшла жінка, яку я вже з пять років не бачила на своєму порозі. Тетяна Микитівна. У нас у Вересні її за очі кликали «пані полковницею». Не за чоловіка-військового, ні, а за статність свою, за погляд гостріший за бритву, за пиху, якою можна було б огородити наше село тричі, мов тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям угору, наче ступала не по нашій сільській багнюці, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не товаришувала кивне через плече, і вся розмова.
А тепер стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така змучена туга. Хустину свою кольорову на самі брови натягнула, ніби хоче сховатися. Мнеться, вагається.
Заходь, Микитівно, кажу їй лагідно. Що там у сінях мерзнути? Бачу, не за аспірином прийшла.
Вона зайшла, присіла на табуретку біз печі, руки на коліна поклала. Руки завжди в неї були доглянуті, а тепер дивлюся шкіра суха, в тріщинах, пальці дріжать. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Серце прогрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, як вода у криниці.
Зовсім самотня я, Семенівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил моїх нема. Руку от торік підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ані дров принести, ані води. А спину ломить так, що ані зітхнути, ані охнути.
І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її теперішнє лихо, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Син її єдиний, Олесь, красунь та робітник, наречену привів. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Олесь із міста її привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста, до пояса. Руки до будь-якої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Олесеві сподобалася зрозуміло. А чому Тетяні не вгодила цього ніхто в селі не збагнув.
Та не вгодила, і все. Від першого дня Микитівна її їсти почала. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Город прополе «всю кропиву на щі вирвала, безрука».
Олесь спершу заступався, а потім притих. Він таки був мамин синок, все життя під її крилом. Метушився між ними, як осиковий лист на вітрі. А Оленка мовчала. Тільки худшала і блідла з кожним днем. Я її колись біля криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені усміхнулася так гірко:
А куди ж мені дітися, тіто Варю? Люблю його. Може, звикне вона до мене, змилується
Не змилувалася. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Оленка її необачно випрала, і узір трохи полиняв. Ох, що тоді було Крику було на всю вулицю.
Тієї ж ночі Оля й пішла. Тихо, без слів. Олесь зранку як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, сказав він лише. Ти моє щастя згубила.
І теж поїхав. За чутками, знайшов-таки свою Оленку в місті, одружилися, донечка в них народилася. А до матері ні кроку. Ані листа, ані дзвінка. Ніби відрізало.
Тетяна спершу хорохорилася. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а й син, мабуть, не син, коли матір на спідницю проміняв». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй охайній хаті, чистій, як операційна, лишилася сама-самісінька. І ось сидить тепер переді мною, і вся її пиха, вся панська стать, облетіла, як лушпиння з цибулі. Лишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг же