Київ, 1971 рік. Місто прокидалося в сірому ранковому тумані. Бруковані вулиці ще блищали від вчорашнього дощу, а газові ліхтарі ледве світили, малюючи довгі тіні на камяну кладку. Місто оживало: трамваї дзвеніли на поворотах, люди поспішали на роботу, а кішки вишукували їжу в подвірях. Старі зупинки, розписані графіті, чекали пасажирів.
Богдан Ковальчук та Тарас «Тік» Лисенко двоє молодих українців, які вирішили спробувати щастя у великому місті. Вони орендували маленьку квартиру на Подолі старі стіни, скрипучі підлоги, крихітна кухня та вікна, що завжди запотівали від вологості. Богдан працював на складі, розносячи ящики, а Тік вчився у вечірній школі та підробляв курєром. У свої двадцять з копійками вони ще шукали свого місця в цьому великому, холодному місті.
Одного разу, блукаючи вулицями, вони побачили невеликий зоомагазин. У вітрині сиділи птахи, гризуни та ящірки, але їхній погляд прикував маленький вольєр, де лежало левеня. Воно було трохи більше за кошеня, з великими сумними очима, ніби розуміло все навколо.
«Мені страшно за нього, прошепотів Богдан, стоячи біля клітки. Самотнє. З такими очима Як його можна тут залишити?»
Тік кивнув. Серце його билося частіше, а руки не знаходили спокою.
«Ми не можемо піти без нього», сказав Богдан, майже несміливо.
Вони переглянулися й, не довго думаючи, купили левеня. Це було імпульсивно, з практичного боку безглуздо, але серце не дозволило інакше.
«Як його назвемо?» запитав Тік, виходячи з магазину з кліткою, у якій лежав пухнастий комочок майбутньої сили.
«Левко, відповів Богдан. Ніби князь у мініатюрі.»
Так почалося життя Левка з Богданом і Тіком. Вони облаштували йому куток у кімнаті: старий килим, миска з молоком, іграшки з тряпя. Вони гралися з ним у кімнаті, на балконі, навіть інколи виводили до маленького садка біля церкви, де, після довгих прохань, священик дозволяв їм гуляти з левеням.
Левко швидко став частиною їхнього життя. Він був допитливий, розумів команди й відчував їхній настрій. Він муркотів, як велетенський кіт, коли Богдан гладив його по спині, і весело ричав, коли Тік грабував з ним у хованки.
Та минув рік, і стало ясно: лев не може жити в квартирі. Він ріс, його лапи стали могутнішими, а кігті гострішими. Вони усвідомили: Левку потрібна інша доля воля.
Богдан і Тік зробили те, що мали. Вони знайшли допомогу та відвезли Левка до заповідника в Африці, де відомий вчений-зоолог допомагав левам повертатися у дику природу.
Спочатку Левко сумував. Він відчував нові запахи траву, землю, дерева і розумів, що це його світ, але світ незнайомий. Поступово він зустрів інших левів, навчився полювати. За рік він став ватажком зграї, а Богдан і Тік відчували суміш гордості й туги.
Минув ще рік. Вони захотіли побачити його ще раз. Не щоб забрати щоб переконатися, що він щасливий. Попрощатися.
«Він тепер дикий, попередив їх вчений. Може не впізнати. Це небезпечно.»
Вони підготувалися. Взяли камери й обережно підійшли до місця, де востаннє бачили Левка.
Вони стояли, ледве дихаючи, і тихо кликали:
«Левко ти нас памятаєш?»
Секунди тяглися як вічність. Тиша була такою густою, що чулося лише шелест трави.
Раптом із заростей вийшов дорослий лев. Він зупинився, підняв голову й подивився на них. Ті самі очі, що колись дивилися з клітки в Києві, блиснули розпізнаванням.
І він побіг. Назустріч. Як дитина до батьків. Він устав на задні лапи, торкаючись їх плечей, обіймаючи, терся гривою об їхні обличчя. Він не хотів відпускати.
Поряд стояла його зграя молоди