Дівчата, зізнавайтесь, хто з вас Олеся? дівчина дивилася на нас із подружкою з хитрим виразом у очах.
Я Олеся. А що? здивовано відповіла я.
Тримай листа, Олесю. Від Віталіка, незнайомка дістала з кишені халата зімятий конверт і простягнула мені.
Від Віталіка? А де ж він сам? здивувалася я.
Його перевели у спецінтернат для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як дощу в посуху. Очі просидів. А цей лист дав мені почитати, щоб я помилки виправила. Не хотів Віталик соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю. Дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і пішла.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково потрапили на територію незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, а в душі свербило пошукати пригод.
Ми з Марійкою сіли на лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте познайомимося? один простягнув мені руку. Віталік.
Я у відповідь:
Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як звати?
Олег, тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам занадто правильними й не дуже сучасними. Віталік з діловим виглядом зауважив:
Дівчата, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А в Марійки дуже відвертий виріз.
Гм Хлопці, не заглядайте, куди не треба. А то очі, випадково, «розбіжаться» у різні боки, сміялися ми з Марійкою.
Не виходить не дивитися. Ми ж хлопці. Може, ще й курите? допитувався «непорочний» Віталік.
Звісно, куримо. Але не в затяжку, жартували ми.
І тільки тоді ми з Марійкою помітили, що в хлопців щось не так із ногами. Віталік ледве пересувався, Олег помітно кульгав.
Ви тут лікуєтеся? здогадалася я.
Так. Я в мотоцикл врізався. Олег невдало зі скелі у воду стрибнув, швидко відповів Віталік. Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звичайно, повірили цій «легенді». Тоді й гадки не мали, що Віталік і Олег інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. А ми з Марійкою стали для них глотком вільного світу.
Вони жили й навчалися в закладі, закритому для сторонніх. У кожного такого хлопця була вигадана історія про аварію, падіння чи бійку
Віталік і Олег виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Марійкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, їх було шкода, хотілося розважити; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Віталік почав дарувати мені квіти, зірвані з клумби, Олег щоразу приносив оригамі, зроблене власноруч, і соромязливо вручав Марійці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Віталік біля мене, Олег відвертався до нас спиною і всю увагу приділяв Марійці. Подруга червоніла, але було видно їй приємно було поряд із соромязливим Олегом. Ми говорили про все й ні про що.
Промайнуло тепле, ласкаве літо.
Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Попереду був випускний клас. Одним словом, ми з Марійкою начисто забули про наших випадкових знайомих.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду довгоочікуване літо, час надій.
Ми з Марійкою знову опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що ось-ось підійдуть Віталік і Олег. У Віталіка свіжі квіти, в Олега дивовижне оригамі. На жаль, ми дарма прочекали дві години.
Аж раптом із дверей вилетіла дівчина і пряму